Читать «Назустріч долі» онлайн - страница 8

— Ви спасли мою дитину, чоловіче...

— Скажіть ще скоро яке одне ваше бажання,— спішив і натискав молодий жовнір.— Хто може знати, як воно дальше зложиться?

— Мій одинокий син Ілько,— промовив старий чоловік і майже заразом, начеб нагадав собі щось, вдарив себе по чолі і урвав раптом.— Ви не можете знати, де він, я сам сього не знаю. Десь... десь... інакше могли б ви йому сказати, що він лише ще батька має... і що...— він не докінчив речення.

— Так,— сказав гірко молодий ворог,— може, він впаде з моєї руки, або я з його... Хто знає! Прощайте. А смерть нічо не значить на війні.

— Куди йдеш? — спитала мала і стала перед ним.

— Назустріч долі,— відповів він, вирвавшись насильно від них, і пішов

. . . . . . . . . . .

Без слова, ба наче б без зрозуміння гляділа Настка за своїм пишним спасителем з степу. Відтак, застановившися над чим-то, не промовила ні слова і вибігла з хати. По хвилині вернула назад.— Його вже не видко і не чути,— сказала, а коли батько не відповідав нічого, лиш витягнув свою люльку з-за пояса і вийняв з печі пальцями грань, але не потягнув з неї ні разу. Сіла вона собі в кутик, скорчившися, і гляділа, мов закаменіла, перед себе. Щось сталося — щось, що наповняло всю хату, яка заразом по-мертвецьки опустіла...

— Тату... Прийде він знов? Тату!! Чого ви плачете?

— Плачу я? — спитав старий замість відповіді.— Може, й плачу. Старий я.

— Вам жаль за ним?

— Смерть тепер нічо не значить,— по хвилині продовжив вій.— В нас добрий цісар. Якби в мене було десять голов, поклав би я всі йому до ніг; і наша земля, богу дякувати, плодовита, але між ним і землею і нами є щось, що. нас в нього затемнює...— промовив він похмуро і вдарився твердо в груди.— Ой, я дурний мужик... часом мені здається, що мав би все оповісти панам, великим панам, все аж до сльози, які зрослися в наших очах з кров'ю, і про ті довгі ночі, що лякають і грозять, але...— додав він безнадійно.— Тепер нас всюди викидають...

При сих словах спустив голову на груди і не говорив більше нічого.

Мала Настка думала про свого спасителя.

— Коли війна скінчиться, тату?

— Можу я сказати, дитино моя, як часто ще буде день і ніч? Не питай так тяжко...

Настка замовкла. Але по хвилі спитала наново:

— Де може брат Ілько бути?

— Не гризи мене твоїм питанням, дитино...

— Бо коли він був послідній раз у нас... се було по Різдві.

— Так. А ми не могли йому ні книша, ні паски дати. Навіть не могли його добре оглянути, бо не мали свічки в хаті, а він спішився.— Так, тату. І се тогди було, коли він оповідав, як вони у горах по груди у снігу тижнями засідали на ворога так, що їх плащі затвердли як бляха від морозу і зимна, і так багато тяжкого, що мама плакали до півночі...