Читать «Назустріч долі» онлайн - страница 9

— Так, дитино. Він оповідав за війну, за смерть, за тих, що осліпли на війні, що їй відвели з ватою на очних ямах замість очей.

— Мовчіть, тату! Мені очі болять...— зойкнула мала Настка.

— Я мовчу, дитино, чи я що важу? — відповів голос старого з темна. Хвилину настала тишина, але здавалось, вона чигала на що то.

— Тату.

— Що?

— Дивіться... сьогодні тут знов та чужа кітка. Її не видко, бо вона чорна, лиш зелені очі блищать. Я боюся її очей. Я сьогодні боюся її. Тепер вона дивиться на вас і на мене, зараз підійде до нас обох, чого вона хоче — їсти? Ми самі не маємо нічого,— і при сих словах почув тато, що дитина зашелестіла біля нього, як падаючий листок. Нараз почули, як десь гукнув вистріл. Батько здригнувся. Тишина в темноті хати стала утяжливою і прикрою.

— Чи се був вистріл?

— Ні, се вам так причулося.

— Богу дякувати.

— Чого ви все боїтеся так тих поодиноких вистрілів, що падають так самітно вночі?

— Я сам сього не знаю. Я все мушу подумати про Ілька, він же на війні.

— Кітки вже нема... вона вже не дивиться на нас... Вона мусила утечи.

— Се юдине звіря... лиши її; се не найгірше, що ходить по землі та і топче її. Може, двері були лиш приперті.

Нараз зсунулася мала Настка на землю з лавки, на якій сиділа коло батька, наче б її хтось закликав — пробігла просто до одного з малих вікон.

— Я дивлюся на звізди, тату... дивлюся на них,— сказала вона і майже притиснула лице до шиб.— Тату!!! — скричала по хвилі, як передше,— звізда впала з неба... а тепер здригнулася одна, чи впаде вона також? Тату!!

— Не муч мене, Насте!

— Ілько оповідав також,— продовжала дальше, відвернувшись від вікна, і пригорнулася, як передше, до тата,— що раз після довгого маршу три жовніри з у мучення сіли на землю і вже і не встали більше...

— Цить, дитино, цить — мені здається, що я чую, як у другій хаті хтось збиває труну...

Кілька днів опісля пішов її батько з одинокою коровою на ярмарок і вже не вернувся. Деякі казали, що виділи, як його вели жандарми, другі знов, що його вели до війська два російські козаки — бо він противився, коли вони відбирали корову і тому, що він тримав з "австріяками". На чию "правду" можна було спуститися?

— А він мав так багато роботи! — оповідала мала Настка з очима, напухлими від плачу, коли знайомі й приятелі приходили питатися за ним і се їй оповідали...— Почав направляти пліт, що вороги розірвали. Мав залатати стріху, що потерпіла від тяжкої зими. Погнав корову до міста на продаж, щоби заплатити за її ціну кошт маминого похорону. А тепер? Що далі станеся? Сусіди, знайомі й приятелі дивляться на себе і здвигають плечима. Так, що далі станеся? Відтак пішов один за другим за своїми орудками.

Коли мала Настка, яку з милосердя взяла до себе кума Калина, не спить ночами за своїми родичами і просить бога, щоб вернув їй назад батька, блудять її гадки за її спасителем з степу.