Читать «Назустріч долі» онлайн - страница 4

— Я йду додому,— сказала старій жінці.— Я закопала Анісю в городі. Най ніхто її не бере, доки я не верну. Ніхто, бо я вернуся.— Послідні слова промовила грізно.

— Ну, ні... успокоїла її стара механічно і ледве підняла голову.— Можеш бути спокійна. Бажаю вам всім щасливої дороги і щоб вас яка куля не трафила, бо тепер ніхто не знає, де його смерть найде. Я нікуди не тікаю, але куля може мене трафити і тут коло печі.— І вона зітхнула тяжко й болізно. Довго не тривало, і дитина знов була у своїх родичів. Ті мали багато роботи. Закопували жито в землю, рільничі знаряди, одіж, скриню — всього ж не могли покинути або взяти з собою. Лиш найменше, найважніше. Вже й без того було небезпечно втікати туди. Там легко можна було впасти в руки жандармерії, яка арештувала задля шпіонства. Хоч вони нічого не винні, лиш ховали своє незначне, майже бідолашне майно, але у війні, кажуть, висить небезпека сама з себе у воздусі. Ніхто її не шукає.

Настка гляділа мовчки, задумано на роботу родичів, помагаючи тут і там, скільки їй сили дозволяли. Була ніжною, слабовито збудованою дитиною, у якої з матового личка, окруженого хвилями чорного волосся, блистіло двоє очей.

— Так, з тим були б ми готові...— почула вона, як казала мама у коморі до тата.— Тепер ще лиш закинути мішки на плечі і гайда! — в дорогу...

— Так, треба нам йти. Мала вже є?

— Є.

— Дай їй ще чогось з'їсти. Хто знає, що нас задержить по дорозі; най вона не голодує. Ми йдемо з нашої хати.

— Ми ж вернемося.

— Так, жінко. Але тепер ідемо. Коли вернемось, не знаємо. Над нами ще бог.

Жінка вийшла і оглянулася за малою.

Вона вийшла ще саме в час за поріг і побачила, як мале дівчатко відходило.

— Куди, Насте? — гукнула вона дівчинці вслід.

— До Калини за куклою...

— Ти ж закопала її, дівче!..

— Мені нараз стало банно за нею... Хто знає, коли ми вернемося?..

— Щоби тебе,— сварила стара,— та щоб ти мені зараз тут була назад, пам'ятай! Ще би бракувало, щоб через тебе запізнилися. Кождої хвилі можуть загриміти гармати. Ти не знаєш, як уже раз було? Ми довго не будемо чекати, абись знала.

— Гай, гай! — обізвалася мала і побігла дальше.— Ми йдемо до тітки Марії до Садагури, ти се знаєш і можеш нас потім догонити! — Я вже прийду в час, не журіться! — почувся успокоююче дитячий голос вже далеко.— Мені лиш нараз стало жаль за Анісею, ворог може її украсти, а як я вас не найду, то вернуся до куми. Ви ж вернетесь. Я не загублюся, будьте лиш спокійні — я,— проче завмерло в воздусі. Але вона зараз не вернулася. Може, й видалося родичам багато чекати на неї. Вони ждали хвилю, одно закидувало другому, що пустило дитину, сперечалися і врешті, щоб не спізнитись, відійшли. Мати майже з ненавистю в серці до дитини, бо вона не вернулась в час, а батько гнівний на жінку, бо вона після його думки замало дбала про дитину і вони мусили її тепер, хоч ненадовго, але все ж лишити. Бог знає, коли буде можна її пізніше відібрати.