Читать «Назустріч долі» онлайн - страница 3

Ніхто сього не знав.

На противнім березі однак стояв — перед кількома хвилинами ще готовий до бою, ожидаючи пливучих, тепер мов громом прибитий, готовий до бою, а все ж переляканий австрійський військовий відділ. Свої стріляли на пливучих в плечі. Козаки були перші, що підіймали руки на знак здачі.

Їх постигли перші кулі російські... Їх...

Ріка хвилювала сильніше. Вона ховала мерців, закрашених кров'ю, на свойому дні. Не віддавала їх нікому. Вони здалека прийшли до неї. Все дальше спішили хвилі, все вперед. "Назустріч долі" — шептало там. Назустріч долі.

. . . . . . . . . . .

А мала Настка? А Аніся?

Коли кілька день опісля її родичі хотіли втікати з рідного села до другого, і дома перед тим у страшнім переляку (знов говорили про битву) забирали деякі речі з собою, другі лишали, там знов закопували щось у поспіху... колисала мала Настка знов свою Анісю. І коли гнала гуси до куми Калини, на приказ мами, що мали в другім селі остатись наь довший час — слухала лиш одним вухом наказування матері вернутися скоро по сім додому. Коли нарешті сповнила приказ мами і хотіла вертатися, задержала її мужичка довше у себе, кажучи, що родичі так відійдуть аж вечором, бо не зможуть так скоро упорядкувати своїх речей і поскладати.

— Тим часом з'їж свіжого борщу, що я зварила, заким ти прийшла, а тут маєш і кусник хліба до нього,— додала вона і поставила на стіл те, про що говорила. Але мала не була голодна, здавалося, вона задумувала щось іншого; їй тяжіло видно щось зовсім іншого на душі.

— Я зараз побіжу додому,— сказала і глянула, вагаючись, з долини вгору на куму Калину, якої вона трохи боялася, бо її знали за строгу жінку, що злостилась задля кожної дрібниці і голосно сварилася, хоч і жила в приязних відносинах з родичами Настки.— Родичі тебе не будуть зараз потрібувати, ти лиш будеш перешкоджати їм у деякій роботі (жінка думала при тім про закопування речей і що діти легко зраджують таке).— Останься тут і будь рада, що не потрібуєш бути в той час там.

Мала не противилась більше: але не рушилась з місця. Вона притискала до себе ляльку і гляділа з порога на гусей, що відкрили малу калюжу і займалися нею. По хвилі, під час, коли дрожали її кутики уст, наче б хотів там зібратися плач, перервала вона мовчанку і заговорила голосно і рішуче.

— Я мушу свою Анісю також закопати або сховати.

— Чого хочеш? — спитала стара, не розуміючи малої.

— Я мушу закопати Анісю.

— Що се?

Стара селянка зрозуміла нараз, о що ходило, і сказала: — А як вороги певно що насамперед кинуться на неї... сього ти можеш бути певна. Заховай її лиш добре. Вона багато грошей варта, її потрібно їм.— І з сим відвернулася знов до свого заняття. Настка поважно, а потім з страхом глянула на стару жінку. Так, коли вона, Калина, так казала, тож мусить бути правда. Мама багато покладала на її слова. Вона не була з тих, що говорять на вітер. Не надумуючись довго, вона побігла в город, вишукала тут відповідне, як їй здавалося, безпечне місце, викопала руками і куснем дерева заглибину в землі і заховала так своє найдорожче добро. Потім вернулася.