Читать «Назустріч долі» онлайн - страница 2

Кобилянська Ольга

— Се тебе нічо не обхбдить.— Боронилась вона.— Се тебе нічо не обходить. Се неправда — се Аніся.

— Аніся! — глумився хлопець.— Аніся... се ніяке ім'я. У цілім селі ніхто так не називається. Я її тобі зараз відберу! — І він підступив кілька кроків до неї.

Вона крикнула.

З червоним від злості й обурення лицем, обгорнувши одною рукою сильно стан Анісі, зігнулась і кинула камінь за хлопцем, він побіг, а вона довго гляділа за ним. Потім відвернулась.— Він хоче тебе мені відібрати,— сказала заспокоюючим голосом,— але я тебе не дам, нікому не дам, нікому тебе не дам — ти моя, моя, моя...

Коли неприятель вийшов з столиці і відтягнувся на другий бік ріки, а потім по якімсь часі знов наступав на місто, утікало багато мешканців з села М. поза ріку сюди до міста і полишали з страху й переляку своє добро. В поспіху взяли найпотрібніше, все інше осталось.

І родичі малої Настки приготовлялись до утечі, коли якось рознеслась вістка, що неприятель, що стояв недалеко від них, сими днями наміряє переплисти ріку, здобути місто наступом, а се само собою викличе й супротивну оборону у австрійців. Там, де найближче находився неприятель, а і дальше ще поза те. Всі ожидали, що буде багато стрілянини машиновими крісами[2] й гарматами звідси й звідти. Страшне буде діятися. І все дуже близько. Всі будуть глядіти смерті в очі, крові й окаліченню! Ті, що жили там около і в столиці, будуть чути гук гармат і стріли машинового кріса здалека. Але се тут бачити власними очима, що звідти з міста будуть пустошити — хорони, господи, від сього. Старі хрестилися... жінки плакали, молоді дівчата ходили тихо з переляканими обличчями.

Що то тут буде діятися!

І справді. Воно сталося.

Якийсь відділ російського війська, здебільшого тамошні українці, дістали наказ переплисти ріку і наступати на столицю і на австрійське військо.

Ріка хвилювалася. Вона була зворушена і, здавалось, хотіла виступити з свого русла. Стала така, як ще ніколи не була, і все дозволяла. Російське військо, кіннота, піхота, все це нараз товпилось живе у воді і намагалось дістатися противного берега, де певно австрійське військо десь в окопах, ожидаючи неприятеля, прийме його вогнем куль або гуком гармат; тяжкі, повні муки хвилини, що берегли в собі багато цезцакомого. І воно чекало свого.

Вже... вже приближався пливучи неприятель. Вже... вже мали вони дістати до сього обсадженого берега. Тут — нараз сталося щось. Чи сталося се на приказ якоїсь старшини, чи з власного імпульсу кожного з них?

Се осталося тайною. Пливучі жовніри кинули нараз оружжя в воду і кождий з тих, що приближалися до берега, підіймав руку високо на знак, що піддається... Тим, що приглядалися, сперло дух. Що тепер настане? Вони просили, вони боролися з хвилями, вони кричали.

Невиданий момент, повен страшного напруження й переляку на берегах ріки.— Аж нараз, що се? Роздалися нагло сотки вистрілів саме за плечима пливучих — страшний окрик болю наповнив воздух потрясаюче і — майже кождий, що підняв руку, опустив її.

Востаннє на хвилину, коротку хвилю піднялись ще руки, шукаючи за рятунком. Тут одна... там дві... там молода голова, там ще один з диким поглядом, повним розпуки — на прощання? На просьбу... обжаловуючи?