Читать «Називай мене Мері...» онлайн - страница 13

Звісно, підполковник домовився про такий хід раніше. Й не лише через втому від кабінетної, здебільш неефективної роботи. Це сталося відразу після скандалу на Миколаївщині, в маленькій провінційній Врадіївці.

Того літа врадіївські міліціонери викрали, побили, зґвалтували й ледь не позбавили життя молоду жінку. Вона врятувалася дивом, ледь живою потрапила до лікарні. А коли оклигала — побачила одного з катів перед собою. Він, ніби так і треба, прийшов брати в потерпілої свідчення. Справу за звичкою зам’яли та згорнули, бо місцеве міліцейське керівництво мало покровителів у Києві, в Головному управлінні. Тамтешнім же людям урвався терпець. Вони згуртувалися й пішли трощити міліцію. Історія прогриміла й досі згадується, зайвий раз засвідчивши: система прогнила. Не хочеш замазатися безповоротно — треба пакувати речі.

Мудрі робили так.

Ігоря Пасічника за дурня не мали навіть вороги.

Виявився ще мудрішим.

Бо того ж року почався Майдан, і кожного, хто тоді служив у міліції, народ прокляв як усно, так і в соціальних мережах. Досить просто носити форму, мати звання й посаду, аби називатися посіпакою злочинного режиму. Після перемоги Майдану та з початком війни хвиля вимила з органів багатьох. Кожен мав тавро, яке намагався витравити, хто як знав та вмів.

Олег Кобзар, наприклад, пішов добровольцем на Схід.

Аби повернутися зі ще більшою ганьбою й остаточно поміняти рід діяльності.

Поки не нагадав про себе колишній начальник Ігор Пасічник...

8

Тут, у «Фільтрі», давні приятелі зустрічалися вдруге.

До того Ведмедик запрошував його в непримітні, дорогі й помпезні, зазвичай порожні ресторани. Навіть увечері вихідного дня в залах не було відвідувачів. Метрдотелі віталися з ним, не виявляючи більше жодних емоцій, офіціанти ні про що не питали. Пасічник, своєю чергою, не просив меню, завжди замовляючи з пам’яті.

Кобзар за родом діяльності ще в розшуку подібні заклади здебільшого обходив десятою дорогою. Його клієнтів частіше можна було знайти в дешевих забігайлівках, а то й в занедбаних квартирах, притонах, підвалах, на квартирах у повій, віддалених околицях. Словом, всюди, куди людина, що вважається пристойною й солідною, зайде лише в піковому для себе випадку.

Наприклад, кафе «Фільтр».

Насправді воно так не називалося.

Над дверима власник причепив скромну табличку «Бістро», й тут гуртувалися довколишні маргінали. Аж таким притоном «Бістро» не виглядало: дерев’яні столи в два ряди з лавками, курити заборонялося, п’яним не давали впасти, — виводили на прохання, а частіше — вимогу Зої чи Каті. Жінки працювали тут почергово, в їхні обов’язки входило розливати алкоголь, варити каву-чай, розігрівати в мікрохвильовці котлети, варену картоплю, млинці з сиром-м’ясом, засмажені курячі стегенця й пиріжки. Буфетниці мовби навмисне пройшли проби й отримали ролі, настільки колоритною виглядала парочка. Зоя — опецькувата, коротко стрижена, повновида й малоусміхнена. Катя, навпаки, довготелеса, худа, ніколи не носила довго одну зачіску, весь час жартувала й могла налити в борг, якщо, звісно, клієнт постійний та перевірений. Що їх єднало? Це були жінки, чий вік неможливо було визначити на око.