Читать «На крилах пісень» онлайн - страница 11

У путь

Хвилини йдуть,Пора у путь!Прощай, рідний краю!Вже хутко я піду.Тут долі не маю, —На чужині знайду.Шукатиму доліВ далекій стороні!Вперед! прагну волі,У світ пора мені!Бо літа не ждуть…Пора мені в путь!Прощай, товариство, родино-рідна!Прощай, моя люба дружино смутна!Я, може, навіки іду в чужий край…Прощай, – добрим словом мене спогадай!Я йду, тверда звагаВеде мене на шлях,У серці одвага,Хоч сльози на очах…В далекій чужиніЯ сил наберусьСлужити країніАбо – не вернусь…Я все покидаю: садочки рясні,І темні діброви, і ниви ясні,З собою несу я лиш рідні пісні.Пора у путь,Хвилини йдуть!Шумлять на прощанняЗеленії луги,Летять розставанняХвилини дорогі!..Хоч тяжко країнуРідную покидать,Я йду на чужину,Я мушу поспішать.Далекая путь,Хвилини не ждуть!

Остання пісня Марії Стюарт

Que suis je, helas!..

Що я тепер, о боже! жить мені для чого?Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,Самої смерті прагну, більше вже нічого.Не будьте, вороги, ненависні до того,Хто в серці замірів владарних не здійма,Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,Не довго втримувать вам лютість серця свого!Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, —Що я без щастя-долі у житті сьомуНічого доброго зробить не мала сили;Кінця бажайте безталанню мойому,Бо вже коли я тут недолі досить маю,Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

Подорож до моря

Посвята сім’ї Михайла Ф. Комарова

* * *

Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок!Мене від тебе доленька жене,Немов од дерева одірваний листочок…І мчить залізний велетень мене.Передо мною килими чудовіНатура стеле – темнії луги,Славути красної бори сосновіІ Случі рідної веселі береги.Снується краєвидів плетениця,Розтопленим сріблом блищать річки, —То ж матінка-натура чарівницяРозмотує свої стобарвнії нитки.

* * *

Далі, все далі! он латані ниви,Наче плахти, навкруги розляглись;Потім укрили все хмари ті сивіДушного диму, з очей скрився ліс,Гори веселі й зелені долиниЗгинули раптом, як любії сни;Ще за годину, і ще за хвилинуБудуть далеко, далеко вони!..Щастя колишнього хвилі злотистіЧас так швидкий пожира, мов огонь, —Гинуть ті хвилі, мов квіти барвисті,Тільки й згадаєш: «Ох, милий був сон!..»

* * *

Красо України, Подолля!Розкинулось мило, недбало!Здається, що зроду недоля,Що горе тебе не знавало!Онде балочка весела,В ній хороші, красні села,Там хати садками вкриті,Срібним маревом повиті,Коло сел стоять тополі,Розмовляють з вітром в полі.Хвилюють лани золотії,Здається, без краю, – аж зновуБори величезні, густіїПровадять таємну розмову.Он ярочки зелененькі,Стежечки по них маленькі,Перевиті, мов стрічечки,Збігаються до річечки,Річка плине, берег рвучи,Далі, далі попід кручі…Красо України, Подолля!Розкинулось мило, недбало!Здається, що зроду недоля,Що горе тебе не знавало!..

* * *

Сонечко встало, прокинулось ясне,Грає вогнем, променіє,І по степу розлива своє світлонько красне, —Степ від його червоніє.Світлом рожевим там степ паленіє,Промінь де ллється іскристий,Тільки туман на заході суворо синіє,Там заляга він, росистий.Он степовеє село розляглосяВ балці веселій та милій,Ясно-блакитним туманом воно повилося,Тільки на хатоньці білійВидно зеленую стріху. А далі, – де гляну, —Далі все степ той без краю,Тільки вітряк виринає де-не-де з туману;Часом могилу стріваю.В небі блакитнім ніде ні хмаринки, —Тихо, і вітер не віє.Де не погляну, ніде ні билинки,Тиха травиця леліє…