Читать «Морфій» онлайн - страница 7

І простягає лапу. Ну, я її й потискаю.

— Мене звати Віллеманн. Я пияк, — відповідаю.

Сміються обоє, Калябінський і Рудзік.

— Підпоручник у нас такий жартівник, — каже Рудзік, аби той сраний полковник ані на секунду не мав враження, що балакає не з офіцером, хоча з очевидно що молодшим і резервним, але таки хто офіцер, той офіцер.

— Пан полковник також зі Шльонська, — додає.

— Із Сосновця, — виправляє Калябінський. — То ви, пане, шльонзак?

— Ні, — заперечую, — варшав’янин. Просто народився на Шльонську.

Більше не дражниться, на щастя, не дражниться.

— Ми в страшних боях були на Шльонську, — каже він ніби не до мене, ніби в простір. — І звідтоді весь час. А ви, пане, воювали?

Дивлюсь на нього так, щоби він бачив мою нехіть.

— Лише по шинках з альфонсами, коли якась курва задарма давати не хотіла, — відповідаю.

— Ой, та пан Віллеманн бився в дев’ятому уланському, — невпевнено сміючись, квапиться пояснити Рудзік.

І наливає Калябінському келишок. Той перехиляє.

— Я оце смішну штуку згадав, — каже, ніби миттєво розпалений горілкою, але відразу притишує голос. — Були ми якось у такому містечку, Стопниці, там самі жидки живуть, і їде собі автобус, а в ньому повно німців, то кинулись по них палити, а виявилося зрештою, що то музиканти. Військові, в мундирах. Але автобус — на решето, музиканти також, труби, пане, всі постріляні та подірявлені. Цілком дурна ситуація, вони й карабінів не мали, тільки ті труби.

Мені хочеться ригати.

Допиваю горілку, щасти, йду, нічого мені тут робити.

Франція, Франція, некромансія, реєстрація чи нереєстрація, санація, коаліція, мобілізація, демократія, дератизація, розумова інсемінація. Геть.

Іду. Маю перевірити, як там ведеться Гелі з Юрчиком, розпитати, попестити, доглянути, але передовсім щось для духу. Тому до Уяздовського шпиталю. Кінець. Виходжу. Кінець.

Іду з «Лурса», мусив піти, щоб не розхворітися з тієї поразки, мало не зомлів від тієї поразки, тому виходжу, вийшов. Кінець.

Моє місто не моє, передірявлене, йду Краківським Передмістям, іде собі артіль жидків з лопатами, йдуть собі трійками жидки, бородаті, в халатах і ярмулках ідуть, їх там чоловік із тридцять, ідуть до якоїсь роботи, супроводжують їх троє німців, мундири ніби військові, але не Вермахт, мене полковник навчив: тільки у Вермахту зліва на грудях є німецький орел, в інших формувань, які носять однострій, — немає. А формувань багато. У цих немає, тому вони не Вермахт. Але холера його зна, що вони за одні. Якісь поліцаї. Або SS. Народ перед ними розступається, відвертається. Жидки з німецьким ескортом ідуть собі серединою зруйнованої вулиці.

А я далі йду, йду Новим Світом, на Новому Світі ще геть недавно точно такі колони бачив, із лопатами, зі спорядженням та в капелюхах, добровольці оборони Варшави йшли копати рови, а зараз тільки могили там, де раніше була проїжджа частина, хлопські фіри замість трамваїв, немає трамваїв, немає автобусів, є тільки фіри, їде така, а в ній спокійно собі сидять п’ятнадцятеро варшав’ян у пальтах і капелюхах, тримаючи теки на колінах, здається, ще трохи — і, закинувши ногу на ногу, читатиме газету, або краще «Wiadomości», ніби то він їде в таксі на прем’єру нового Шанявського в Атенеум. На мурах замість афіш — аркушики.