Читать «Морфій» онлайн - страница 5

А я маю. Бо я собі мудрий, а люди — ідіоти.

Бо ти мудрий, а люди — ідіоти.

А дороги собі накинув іще й тому, що востаннє в РКО був разом із полковником і майором Томашевським, заступником і ротмістром Хохлом з ескадрону кулеметників, у день капітуляції, але ще до оголошення, Томашевський отримав Virtuti, Хохол — теж Virtuti, а я за ніщо дістав Хоробрих, то ми були в РКО, в підземеллях, я тактовно тримався позаду, не озивався, бо там генерали: Роммель, Кутшеба, Токаревський. Стоять вони гуртом над мапами, курять цигарки: переможені, доведені до капітуляції, розбиті. Просрали Польщу, але стоять над мапами, зашпунтовані по самі шиї, срібні комірці, генеральські пістолетики в маленьких кобурах на дупі, дамські шістки чи сімки, якраз такі, щоби шмальнути собі в чоло, але якось жоден із них не шмальнув, хоча віддали все, що тільки могли віддати, а не якийсь там ґудзичок від плаща.

Наш полковник гадав собі з начальником штабу Роммеля, так, питання капітуляції вирішене, а я мав чимале бажання дістати пістолет і повідстрілювати всі ті генеральські голови, одну за одною.

А сьогодні вже ні сліду генералів, тільки люди стоять під вогником, щоб дістати свої п’ятдесят злотих.

З їжею в теці йду до Європейської, до «Лурса», послухати, що там кажуть. Що думають, що белькочуть, як стукотять щелепами, ніби прохачі своїми черепками об тротуар. Але що там, іду, до «Лурса» йду, аби ще трохи відтягнути те, що настане потім. Зрештою, сорок дев’ятий день тверезості типу ем.

Заходжу. Всередині неймовірна тиснява, більшість — офіцери. Частина вдає, ніби вони — то зовсім не вони, але дрібна офіцерськість їм на пиці написана ще здалеку, на пиці, не на пиках, бо всі вони мають одну дрібноофіцерську пику, полковницьку, майорську, капітанську, панове шляхта, так добре їм та поголена пика виглядала над бляшками емблем на високих комірцях, прикрита лакованим козирком шапки, а зараз сумовито стирчить на худих чи товстих шиях, над брудними комірцями цивільних сорочок, над сірими чи коричневими вбраннями, які вони бозна-звідки й дістали. Довготелесий Калінський в одязі, знятому з якогось карлика, так що рукави закінчуються на півдорозі від ліктя до зап’ястя, далі видніється білий слід від годинника. Товстун у куті розтягує своїми товстими грудьми лацкани піджака, на вигляд ніби добра кишка смаженої кров’янки, на череві сорочка ледве сходиться, в рівних еліпсах між ґудзиками проступає тіло, схоже на волохате тісто.

Інші — в мундирах, чи радше напівмундирах, цивільні піджаки і польові бриджі, плащі військові, але увінчані капелюхами. Ці не мають ховатися, то модлінці. Та й від кого, зрештою, ховатися, німців тут немає, німці по кав’ярнях не ходять.

Усі вочевидь хочуть бути зі мною запанібрата. Не тому, що хочуть бути запанібрата саме зі мною. Тут усі запанібрата, вони ж гадають, що я належу до тих їхніх «усіх».

І думають: що Франція. Що уряд Сікорського, що Ридз інтернований, що санація те, санація се. Клінічний ідіот за столиком біля вікна просторікує, що Польща має набути духовної форми, стати державою духу і з духу народитися наново, країною без нерівності та без переслідувань, країною світлих людей, об’єднаних любов’ю до добра, краси, поступу, Бога, справедливості та приязні.