Читать «Морфій» онлайн - страница 8

Щепан Твардох

«До Юзефа Марецького дружина з дітьми. Юзечку, будинок розбитий, ми у Стасів на Ґрохові, чекаємо». «Продам виставкових голубів, вул. Вербова, 14, питати Анджея». Вербова згоріла, був там іще до капітуляції. Цілі таблиці таких аркушиків. Перед аркушиками люди, шукають, читають. Пані починає тут, я там, якби пані щось побачила про Мар’яна Ковальчика, то най би пані сказала, а як сама пані когось шукає, то я теж приглядатимусь? А скільки років? Нещастя, ох, нещастя.

Далі йшов. Вєйською. Не шукаю нікого, ніхто мене не обходить, лише Геля і Юрчик, а вони в безпеці в нашій оселі. Плитка позривана, на хідниках багно, черевики зразу стають закаляні, на вулиці болото і фіри, за два тижні на двісті років назад. Тимчасова барикада була відкрита, плити — розсунуті, але на місце пам’ятники так ніхто й не поскладав.

Знову двоє німців, солдати. Плащі, пояси, фуражки. Люди витріщались на них, ніби ті їм оце щойно рідну маму зґвалтували, вбили і з’їли. Може, в когось і вбили батьків. Може, в когось навіть зґвалтували, хтозна. Тільки от не думаю, що з’їли. Чи, зрештою, навіть не вбивали, радше пілот убив, літак убив, бомба вбила. Солдатики, ще молоденькі, оченята в них перелякані, без зброї, ну то й нащо ти ходиш містом, що його твій генерал здобув, бо ж не ти його здобув, здобуває генерал, а ти просто їхав на танку або ліз піхтурою, тоді біг, ховався, стріляв, пересмикував затвор, стріляв, у кого стріляв? Стріляв, у кого казали, а потім з іншого боку перестали стріляти, генерал дав вам випити, а зараз хтось вам іще в голову пальне, бо то ж не генералові Кохенгаузенові, коменданту Варшави, ані Браухітчу, хтось не витримає, у голову солдатикам — і жодних проблем.

То я і йду. На стіні: «Bekanntmachung!» Зліва писано по-швабськи, справа «Оголошення!» А посередині вишуканий чорний орел. «Wird mit dem Tode bestraft».

Щось мене затримало перед тим оповіщенням. Прочитав німецькомовну половину. І зненацька осяяло. «Wird mit dem Tode bestraft». Так мій папа казав, то є мова мого папи, німецька, звісно, також, але не тільки, саме так розмовляв мій папа замолоду. Не про смертну кару, але: «Konstantin, wenn du unartig bist, wenn du dich schlecht benimmst, dann wirst du bestraft! Konstantin, sprich Deutsch!»

Мені стало зле. Треба йти, треба йти по щось для духу.

То я і йшов. Півгодини пішої прогулянки, і вже — Уяздовський шпиталь. Щось для духу. Палати повні: лежать поранені, лежать, скиглять, ліків бракує, болять дірки від куль та осколків. То погано виглядає. Не знаю навіть, від чого мені зараз гірше: від того, що всім тим хлопцям так боляче, що вони лежать тут, а їм боляче, і що навіть негарним болить, чи, може, від того, що Яцек може не дати, бо його гризтиме сумління. Гризтиме, що дає для відпочинку, а не тим хлопцям у крайній потребі. Гарним і негарним.

А може, й мене б сумління погризло? А може, таки ні. Роззираюся в пошуках свого лікаря, питаю про нього гарненьку блондиночку-медсестричку з такою кругленькою дупкою, наче й нема ніякої війни, змірює мене поглядом ця медсестричка, не на дупу дивиться, але взагалі вона занадто втомлена, щоб її ще чоловіки цікавили, шкода мені її дупи, марнується та дупа на війні. Треба їй любовних погладжувань, потисків, поляскувань і поплескувань, а не біганини з суднами і шарпинами. Але — війна. Важко. Тож я питаю медсестричку, а вона не знає, де доктор Ростанський, і йде далі, ледве притомна.