Читать «Морфій» онлайн - страница 6

І, звичайно, до анісових цукерок. Я собі так гадаю, що там іще мають бути анісові цукерки, трояндовий лікер і шаровий кокаїн. Вибираю столика в іншому кінці зали, бо інакше точно заїхав би йому в рило, в іншому кінці зали, зрештою, над пляшкою горілки сидять Рудзік із Маліновським, і до них я підсідаю.

А вони свої. Реєструватися чи ні? Позавчорашнє оголошення Кохенгаузена читав? Читав. Учора були прізвища від а до ка. Завтра — від ель до зет. Рудзік каже, що не піде. Маліновський вагається, але радше також ні. Якщо вже зареєструється хтось — то не буде на те ради, відправлять у табір. А може, не відправлять? А проте: Франція, Франція, Франція, бити німців.

— Ви їх ще не набили за три тижні? — питаю. — Мало вам було?

А вони своєї. Санація та й санація, покарати і поквитатися.

— Кого карати хочете? — питаю. — Маршалка? На могилу йому насците?

— Не вийде, там охорона стоїть, — поважно відповідає Рудзік.

А вони не слухають. Слухай же, Костику, маршрут простий, до Кракова так і так, а з Кракова на Будапешт отак і так, а через Татри на лижах можна так і так, або інакше — знову так, а в Будапешті навіть якщо інтернують, то там, здається, дуже допомагають у міністерстві гонведів, міністр Барта допомагає, тому якщо навіть інтернують, то зразу відпустять, а якщо відпустять, то так або сяк до Констанци, звідти на якесь судно і на Середземне море, і до Марселя, а там уже нова армія, союзник дає нам танки, все нам дає, німця будемо бити, будемо бити більшовика, усіх будемо бити, за вашу свободу, ура, на Берлін, от які ми є! Віват! Віват!

— А якби мав нам дати, то не було би легше дати в серпні? — питаю.

А вони дивляться на мене злими очима з-під насторожених брів, і я зупиняюся, чи вони вже хочуть кинути мені те слово, чи ще ні, але дивляться, а я бачу їхні очі, ніби вікна, навхрест заклеєні смугами паперу. Хочуть кинути, так і кортить їм, але не кидають, бояться, бо життя і без того важке, аби до його вагот іще товариські суди додавати. Тому ні.

Рудзік дістає газету.

— Що то? — питаю.

Рудзік знизує плечима. Ну бо що то має бути? Новий «Кур’єр Варшавський». «Кур’єра Варшавського» вже немає, немає його, бо старий, може, й був, а тут прошу — перший номер. На першій сторінці: «Важливі пояснення стосовно подій, котрі передували німецько-польському конфлікту». Поруч: «Черчиллізм. Цікава стаття Бернарда Шоу». Проглядаю колонку. Францішек Совінський. Не знаю. Мабуть, псевдонім: боїться, хлопчисько, що йому тепер ніхто руку не подасть, бо перед німцями вислуговується.

За наш столик підсідає гість у плащі, з Рудзіком ручкаються, ніби старі товариші. Зразу видно: офіцер, суцільні офіцери.

Дивиться на мене. Низенький, живіт круглий, ніби м’яч, а лице худорляве.

— Моє прізвище Калябінський. Я полковник.