Читать «Масандрівський протокол. Джерела і наслідки.» онлайн - страница 4

У Біловезькій пущі 7–8 грудня 1991 р. Л. Кравчук відмовившись від будь-якої форми Союзу на користь співдружності держав, поховав одночасно план М. Горбачова й надії Б. Єльцина зберегти імперію! Б. Єльцин і С. Шушкевич мусили з ним погодитись, й імперія перестала існувати. Але амбіції російських шовіністів на її відродження продовжували заповнювати імперський вакуум на пострадянському просторі!

Наведені факти підтверджують, що Б.Єльцин не був готовим до такого рішення України. Дезінтеграція відбулась, але залишилась зачіпка – СНД, за яку ще можна потриматись. Окрім намагань використати у своїх планах горбачовські напрацювання, Б. Єльцин не мав власного варіанту збереження Союзу, тому і погодився на створення СНД. Тепер вже через СНД Росія намагається поглибити інтеграцію, щоб врешті-решт домогтись Союзу. Підтвердження цього знаходимо в «Концепції зовнішньої політики Росії», яка стверджує, що інтересам Росії відповідає «дотримання курсу, який веде до максимальної інтеграції колишніх радянських республік в усіх сферах їх життєвої діяльності на основі строгої добровільності та взаємності» («Незалежна газета», 29 квітня 1993 р.).

В Україні, навпаки, з самого початку вважали, що не тільки Союз, а й членство в СНД загрожує суверенітету країни, тому її участь в співдружності не виходить за межі «вільного об’єднання незалежних країн». І «нова союзна держава на основі СНД» знову не відбулась. СНД для України стала перехідним органом для полегшення нормального розлучного процесу або, за словами Л. Кравчука, як «комітет з ліквідації старих структур». («Вашингтон пост», 10 грудня 1991 р., стор. А32).

Глибока економічна криза послабила позицію України і змусила Л. Кравчука в травні 1993 р. підписати спільну декларацію про економічну інтеграцію і спільний ринок товарів та послуг. Але він зміг запобігти створенню «економічного союзу». У Б. Єльцина з’явилась надія, що «процес пішов» і зароджений у Києві обмежений статус СНД як інструменту розлучного процесу відхилять країни-члени СНД на користь Союзу («Известия», 15 травня 1993 р.). Тиск Росії наростав. Представник Б. Єльцина із зв’язків з пресою заявив: «Тільки сліпі націоналісти... не бачать зараз, що за економічним союзом... неминуче й логічно піде слідом політичний союз. Це питання часу» («Комсомольская правда», 10 вересня 1993 р.).

І такі кроки Москва робить. У доповіді голови парламентської комісії Є. Амбарцумова наголошено: «Як міжнародно визнаний законний правонаступник СРСР Російська Федерація у своїй зовнішній політиці повинна спиратися на доктрину, що проголошує весь геополітичний простір колишнього (Радянського) Союзу сферою своїх життєвих інтересів, і забезпечити розуміння і визнання світовим товариством особливих інтересів Росії в цьому просторі. Росії також належить домогтися від міжнародного співтовариства визнання її ролі політичного й військового гаранта стабільності на всьому просторі колишнього СРСР» («Известия», московське вечірнє видання, 7 серпня 1992 р.). Вже в лютому 1993 року Б. Єльцин просить міжнародне співтовариство, включаючи США, визнати «особливі повноваження РФ як гаранта миру й стабільності» на території колишнього Радянського Союзу («Независимая газета», 3 березня 1993 р.). Українське МЗС цю заяву кваліфікує як спробу Москви взяти на себе «поліцейські» функції, які загрожують суверенітету та територіальній цілісності України. Ці заяви разом з кримськими вимогами Росії, боротьбою довкола ЧФ, бачення Кремля, що українська незалежність – явище тимчасове, впевнили Київ у тому, що Росія намагається через СНД впроваджувати в життя приховані наміри – оживити версію «Радянського Союзу».