Читать «Масандрівський протокол. Джерела і наслідки.» онлайн - страница 2

Для закріплення за собою ЧФ і забезпечення його перебування на території України розробляється схема політичного шантажу Києва територіальними претензіями на Крим і Севастополь. Авторами цієї розробки були російські парламентарії Е. Амбарцумов і В. Лукін. Суть разробленої стратегії: заволодівши флотом, забезпечити його перебування в Криму доти, поки не вдасться повернути «блудну Україну» у дружну родину Союзу.

Але Союз не відбувся! Саме СНД стала позашлюбною «дитиною» Б. Єльцина і С. Шушкевича від українського Президента Л.Кравчука. Скорегувавши свій стратегічний план, Б. Єль­цин намагається поетапно трансформувати СНД в Союз. Іншого шляху повернення колишніх сателітів на свої орбіти у Росії не залишилося. Для Москви прийнятним варіантом СНД була така співдружність нових держав, які б залежали від Росії і були орієнтовані на неї як у зовнішній так і внутрішній політиці.

Що ж до України, то виникли проблеми. Ще 19 листопада 1990 року Угодою, підписаною Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві, було визнано територіальну цілісність обох республік у кордонах з часів СРСР. Парламенти ратифікували документ. Але це нічого не означало, російський парламент і впливові російські політики вже тоді розглядали територіальні вимоги як козирну карту проти відходу України від майбутнього Союзу. Воістину угода з Росією діє, поки сохне чорнило на підписах.

Фундаментальне джерело російської позиції щодо Києва залишається незмінним: нездатність Москви прийняти факт проголошення незалежної Української держави. Для більшості росіян природа російсько-українських відносин не допускає самої думки про можливе розділення. Спроба уявити існування Росії без України обертається для них історичним абсурдом. Ця імперська спадщина проникнула в російську національну свідомість на глибину пам’яті про 350-річне володіння українською колонією.

Серпневий заколот, Декларація про суверенітет Росії й косметичний демонтаж радянських структур відкривали Б. Єльцину шлях до нового Союзу. Після перемоги над ДКНС Б. Єльцин в ейфорії. Він опинився за крок від влади над оновленою імперією. Проігнорувавши всіх «колег» з республік, Б. Єльцин призначає тільки своїх ставленників на ключові посади в центральну адміністрацію нової співдружності. Спрямованість його устремлінь київське керівництво зрозуміло миттєво. Проявився прихований конфлікт інтересів Б. Єльцина і Л. Кравчука, який поступово переростав у російсько-українську конфронтацію. Негативне ставлення всього українського парламенту до московських реформаторів, а також намагання комуністів-депутатів самозберегтися привело до перемоги демократичних сил і вилилось 24 серпня 1991 р. в прийняття Декларації про незалежність.

В своєму виступі Л. Кравчук звертає увагу українського парламенту на «перебільшення заслуг однієї особи (Єльцина) і одного народу (росіян). Воно набуло конкретних форм – у тому, що всі державні структури повинні складатися тільки з росіян і що кадри теж повинні бути тільки російськими. Ви бачите, що зараз було сформовано комітет, який очолив Силаєв та інші представники Росії… Як голова Верховної Ради України я маю сумніви, чи цей комітет, складений з представників однієї республіки, може захищати інтереси інших республік» («Сільські вісті», 4 вересня 1991 р.). Раніше продемонстрована імперськість мислення Б.Єльцина та конкретні дії після ДКНС збіглися.