Читать «Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці» онлайн - страница 15

— Це вона! — пошепки сказав СЬОЖА.

— Хто? — не зрозумів я.

— ПРЕДМЕТМОГООБОЖАНІЯ.

— Ірена?

— Цссс! Тихо!

Я озирнувся. В фотосалоні давно вже нікого не було. Була дев’ята вечора.

Я з цікавістю роздивлявся фотки. На той час «мені тринадцятий минало…», і не знаю, як щодо великого Кобзаря, але мене вже дуже цікавило оголене жіноче тіло. Зображене на фотках тіло, за СЬОЖИНИМИ свідченнями, належало не якійсь там міфічній абстрактній особі, а сусідці, та ще й мамі обожнюваного мною ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Однак я ніяк не міг розпізнати на фотках ІРЕНУ.

Я пожадливо вдивлявся в кожну композицію, намагаючись зазирнути за припідняту ногу, щоб побачити волохате гніздо, чи за «шишку» бильця залізного ліжка, яка маскувала «таємну кімнату» поміж жіночими ногами. Разом із рукою жінки я залазив у симпатичні трусенята, видушував прищик на лобку, що вкрався поміж густе, майже дротяне волосся, спостерігав, як модель підмивається над тазиком.

Отже, в мене закралася недовіра, що це позувала саме ІРЕНА. Однак СЬОЖА так правдоподібно переконував, що це вона, що я не міг йому не повірити. Це був момент його самоствердження. Так, він не спав з нею, однак знав про неї набагато більше, ніж хтось інший.

Мене ці фотографії не збуджували, однак, коли я прийшов додому і побачив ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ на порозі своєї квартири, що, склавши руки за спиною, по-дитячому оберталася вліво-вправо, то довго не міг заснути, мріючи про те, що спостерігатиму, як вона видушуватиме прищик на лобку.

ЦИФЕРБЛАТИ

ЦИФЕРБЛАТИ — це була поважна єврейська родина. Вона — ДОРАРОНОВНА — вчителька фізики в Київській середній школі № 155. Він — ДЯДЬ-ОСЯ — директор бюро ритуальних послуг «Спи спокойно, товарищ».

Я застав ДОРАРОНОВНУ і ДЯДЬ-ОСЮ вже в такому віці, коли про інтимні стосунки начебто вже не йдеться, однак із здивуванням з’ясував, що у людей, яким за 50, можуть бути свої забави. І для них вони ду-у-уже інтимні.

Наприклад, у вихідні після одинадцятої на спільну кухню вилазив ДЯДЬ-ОСЯ, де вже зранку ДОРАРОНОВНА кілька годин куховарила і паралельно комунікувала з БАБШУРОЮ. ДЯДЬ-ОСЯ — неголений, м’ятий, непричесаний, у піжамних штанях — вітався персонально з дружиною так, неначе ні навколо, ні в цілому світі, крім неї, не існувало нікого — ні мене, ні БАБШУРИ, ні СЬОЖИ, ні ІРЕНИ: «Здравствуй, Золотце!»

ДЯДЬ-ОСЯ обіймав дружину, натомість ДОРАРОНОВНА точним натренованим рухом хапала його за вміст піжамних штанів і лукаво питала: «А шо тут?» — на що власник штанів відповідав: «Трутєнь!» І обоє щасливо хіхікали. Назви вмісту піжамних штанів мінялися до безкінечності: «шалун», «отбойний молоточєк», «хуліган», «лєжень», «ванька-встанька», «малиш» і моє улюблене — «шпінгалєт!»

Під час цієї ранкової сцени всі присутні у кухні сором’язливо відводили погляди від пари, аби, не дай Боже, не поставити її в незручне становище. Це були законні дві хвилини їхньої ізоляції в неізольованому просторі комунальної квартири. Я пам’ятаю, що коли вперше побачив цю сцену, то БАБШУР, піймавши мій здивований погляд, закрила мені очі рукою, що пахла огірковим розсолом.