Читать «Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці» онлайн

Люба Клименко

Маміглапінатапеї,

або

Любов у київській комуналці

ВСТУП

От і настав той час, коли мені ЦЬОГО не хочеться.

У принципі, ще цілком можливо, що мені моглося б ЦЕ робити, якби ж то мені того хотілося.

Інший на моєму місці побивався б: «Ось і настав цей триклятий час, коли мені ЦЬОГО не хочеться…»

Натомість я промовляю з величезним полегшенням: «Ось і настав цей благословенний час!»

Як жартував колись про себе ДЯДЬ-ОСЯ на прізвище ЦИФЕРБЛАТ: «Гора с плеч!»

Ось так. Настав цей благословенний час, коли я рано-вранці після ароматної ванни в банному халаті, накинутому прямісінько на голе тіло, втопаючи у м’яких капцях, виходжу на балкончик своєї квартирки, облаштованої в піддашші старого київського будинку, і по-міському зустрічаю схід сонця («схід сонця по-міському» — це коли воно з’явиться із-за дахів) з чашкою доброго зеленого чаю. Нарешті в моєму ліжку — ні Зайчика, ні Котика, ні Пупсіка, ні Пташечки, ні Комашечки, ні Кнопочки, ні Крапелиночки, ні Квіточки, ні Леліточки, ні Пампушечки, ні Дюймовочки — нікого. Жодного чужого запаху! (Слава тобі, Господи, я вже позбувся веселки жіночих ароматів, яка колись жила в моєму домі). Я добре виспався: мені ніхто не сопів у вухо, ніхто не тягнув на себе ковдру, ніхто не намагався умоститися під моєю пахвою чи на моїй артритній руці, та й сам я не пробуджувався через кожні п’ятнадцять хвилин у липкому поту: «Хроплю чи не хроплю?» Я стою на балконі й абсолютно не переймаюся тим, що мій махровий халат — рожевого кольору, та й капці також жіночі, зі страусячим пір’ячком на вершечку. Ніхто не зіронізує наді мною і ніхто мене не запідозрить у «не тій» орієнтації.

Цей рожевий комплектик лишила на пам’ять одна з моїх пасій… забув її ім’я, здається, це була Вивірочка… яку я зненацька (після місяця спільножиття!) розчарував зізнанням, що не маю наміру жити з нею в моєму затишному карлсонівському помешканні до кінця свого (чи її) життя. Я так люблю цей м’який пухнастий махровий халат і ці балдьожні капці з пухнатими помпончиками зі страусячого пір’я! Мені так личить рожевий колір! І я не біжу спотикаючись, засвіт сонця не сравши, чистити зуби, аби моя візитерка, прокинувшись, не дай Боже, не занюхала мій, можливо, несвіжий подих із рота і не помітила, що мої чудові зуби насправді не мої, і що ця американська посмішка — це вставна щелепа. Я голосно перджу у власному туалеті й не тільки там. Я можу спокійно залишати на виду апарат для вимірювання тиску, адже кому-кому, а собі я можу чесно зізнатися, що коли п’ю — я старий гіпертонік, котрий панічно боїться вмерти на бабі, а коли не п’ю — слабосильний гіпотонік, якому важко навіть ширіньку розстібнути, не кажучи вже про щось серйозніше. І ще я роблю багато таких речей, яких не міг собі дозволити ще п’ять років тому, аби не оскандалитися перед своєю черговою візитеркою. А головне… Головне — я більше не роблю «этих нелепых телодвижений», за висловом ДЯДЬ-ОСІ, цих безглуздих фізичних управ на жінках.