Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 67

Крістофер Баклі

Дюрер сказав:

— Вони думають ти даси драла, ледь внюхаєш сніг. Сніг… Швейцарський афродизіак. Я їх відволічу, а ти біжи. Гей, ви, ландскнехти! Я чув, як байбак десь свистів. Чому б вам не вполювати його нам на вечерю?

Наткер відповів непристойним жестом.

Дюрер зітхнув.

— Ще одна смаковита вечеря зі солонини й пшоняної каші. Це вбиває мій шлунок. Декілька днів не можу сходити до вітру як слід. У мені вже балабух завбільшки з…

— Нарсе. Я не хочу чути подробиць про твій шлунок.

— Саме так я й помру, через цю гонку на виживання. Із зацементованими нутрощами. Яка гідна смерть!

— Тихше!

— Не кажи мені, що…

Дісмас ухопив Дюрера за руку.

— Тихо!

За деревами замиготіли смолоскипи. Потім почулися гуркіт копит і голоси.

Ландскнехти вже стояли при повній зброї, готові битися. Вночі вони виймали свій арсенал зі схованки, щоб мати його напохваті.

Наткер та Анкс підпалили ґноти аркебуз. Конрад побіг на скелястий виступ край табору, на ходу зводячи тятиву арбалета.

— Хутчіше, — підганяв Дісмас. — Я сам говоритиму з ними.

П'ятеро вершників, кожен зі смолоскипом, виринули з гущавини. Дісмас підняв руку, вітаючись:

— Мир вам.

Гості уважно роздивлялися сцену, що розгорнулась перед ними: два монахи біля вогню, ще два з аркебузами із запаленими ґнотами біля іншого вогнища.

Розкішно одягнений ватаг, кремезний чоловік з неприємними, надто суворими рисами обличчя, сидів верхи на коні, вкритому попоною. Він підострожив ближче до Дісмаса і заговорив гоноровитим наказовим тоном:

— Назвися.

— Хто питає? — сказав Дісмас.

— Лотар Шрамберзький. Це мій ліс. Повторюю, назвися!

— Як ви помітили, мілорд, ми монахи, — відповів Дісмас.

Лотар витріщився на Наткера й Анкса.

— Озброєні монахи?

— Ліс небезпечний, як відомо його милості, адже ліс належить йому.

— Що мені відомо напевне, так це те, що мій ліс сповнений браконьєрами, які винищують мою дичину.

Дісмас подумав: «Ага, значить ти посеред ночі у лісі нібито полюєш на браконьєрів?»

— Ми не маємо злих намірів щодо вашого лісу, ваша милосте. Тільки пройти з миром.

— Я — граф Лотар, хресник нового імператора, Карла.

Дісмас уклонився.

— Велика честь. Виходить, обрання вже відбулося?

— Скоро відбудеться. Здати зброю!

Наткер і Конрад загиготіли у відповідь.

— Вибачте їм, ваша милосте, — втрутився Дісмас. — До нас чіплялися розбійники й пройдисвіти протягом усієї подорожі.

— Це не виправдовує зухвальства.

— Я розберусь із ними, ваша милосте, але дозвольте спитати вас із повагою, чому ви тут пізньої ночі? Певна річ, що не через браконьєрів.

— Ми полюємо на відьму.

— На відьму? Серйозне діло. Тоді, звичайно ж, ваша милість погодиться, щоб ми залишили собі зброю. Для захисту.

Лотар зиркнув похмуро, намагаючись визначити, чи це страх, чи знову зухвальство.

Дісмас міркував. Вельможне панство, полювання на відьом, глупа ніч? Переслідування відьом на півдні імперії набуло широкого розмаху. Коли б не з'являвся спалах чуми, одразу бралися за відьом та жидів. Звинувачення у чаклунстві було легким способом позбавитися жінки, яка завдавала клопоту або просто заважала. Навіть імпотенцію часто приписували відьомським чарам.