Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 103

— Ну, що ж, ходімо подивимось на твого видатного діяча, ким би він там не був.

Солдати, між тим, розчищали проїзд серед натовпу. Дісмасу та іншим довелося пробивати собі шлях плечима, щоб підібратися ближче, ландскнехти перли вперед, наче орали землю, не по-чернецьки розштовхуючи людей дужими ліктями.

На чолі процесії вони побачили герольдів на конях, що тримали гербовий прапор. На ньому — чорний орел, що звив гніздо у герцогській короні, насунутій на чорно-золотий шлем, з діамантовим перснем у кігтях. На передньому плані — золотий щит, прикрашений п'ятьма великими червоними кулями.

— Так, це дійсно Лоренцо Медічі.

— Ці червоні кулі, — вказав на прапор Конрад. — Що вони означають?

— Ніхто не знає. Дехто вважає, що це вм'ятини на щиті, що залишилися після великих битв. Інші кажуть — якісь пігулки. Родове ім'я Медічі походить від італійського «лікар». Колись давно всі вони були аптекарями.

— Так, я чула, якими вони були аптекарями, — зауважила Магда.

Карета Медічі спинилася. З воріт Відлюдника потекла процесія слуг герцога Савойського. Обидва почти плуталися в шовку та оксамиті. Формальностей було дотримано з надмірною кількістю поклонів та зняттям капелюхів. Біля дверей карети герцога навіть утворилася давка — ще одне коло поклонів. Нарешті двері карети відчинилися, і з неї вийшов сам Лоренцо, герцог Урбіно.

Магда жахнулася:

— О! Бідолашний!

На його обличчі був товстий шар гриму, із допомогою якого він намагався приховати гнійники на шкірі. Блимаючи від сонця, герцог посміхнувся натовпу та немічно помахав долонею. Праву руку він притискав до грудей.

Натовп вигукував вітання, і це, здавалося, подобається герцогу. Потім він скривився, схопився за груди та повернувся у карету. Процесія знову почала рухатися уперед — через розвідний міст та ворота Відлюдника до замку Шамбері.

— Він довго не протягне, — сказала Магда.

— Звідкіля ти знаєш? — спитав Дісмас.

— Бачив, як він тримається за груди? На останніх стадіях ця хвороба вражає серце. Біль майже нестерпний. Є дещо, що може допомогти. Настоянка з однієї квітки. Ми проїжджали багато таких у горах. Наперстянка. Ти її бачив, напевне.

— Так, я знаю цю квітку, — сказав Дісмас.

— Наперстянка пурпурова. Її цілющі властивості виявили в Англії. Її ще називають «лисяча рукавичка».

Дісмас міркував:

— Герцог, що править чвертю Італії. Звісно, його лікар має знати про це. З таким почтом у нього має бути двадцять лікарів…

— Можливо. Але ти сам бачив, як він хапається за серце.

Звісно, Дісмас бачив.

Наступного ранку, ще вдосвіта, Магда, у супроводі Конрада, Наткера та Анкса, подалася у гори, щоб знайти галявину з наперстянкою. Повернулися вони вже на сході сонця, виглядаючи, мов торговці квітами, через набиті до верху мішки з пурпурними пелюстками. Анкс і досі скиглив, що таке завдання принижує гідність будь-якого ландскнехта, що поважає себе.

Дісмас та Дюрер провели день у місті у пошуках пристойного житла.

Вони поскидали свої ряси, адже вигляд монахів, що вештаються містом, намагаючись винайняти кімнату, тільки б посилив підозри. Звісно, нічого було й дивуватися, що місцеві власники нерухомості загадували за кожну собачу будку скажені гроші.