Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 101

— А тоді?

— Тоді… Тоді ми підмінимо оригінал копією. Все просто, бачиш?

— І яким чином?

— Ну, це… Як тільки брат Нарс закінчить копію — він буде змушений зробити її дуже швидко, хоча брат Нарс не найспритніший з художників, — тоді наступного ж дня, коли плащаницю знов будуть показувати… ми вшістьох одночасно атакуємо стіну замку та зробимо драбину зі своїх тіл. Оскільки висота стіни сягає десь сімдесят футів, нам доведеться стояти на плечах один в одного, доки той з нас, хто опиниться вище за всіх, не дотягнеться до плащаниці. Це будеш ти, оскільки ти найлегша. Тоді все, що тобі зостанеться зробити, — різко рвонути полотнище у бік, щоб вихопити його з рук архієпископа та дияконів, які триматимуть його. І одночасно віддати їм копію. Тоді… Тоді ми дамо драла. Через усе місто, по розвідному мосту, потім по мосту через річку — і далі тим самим шляхом у горах. Як тобі мій план?

Магда широко розплющила очі.

— Це…

— Так, знаю. Йому чогось бракує. Якщо насправді — всього.

Вони сиділи у тиші, перебираючи для виду чотки.

Магда сказала:

— Ти казав: якщо якась реліквія захоче бути «переведеною», то ніщо цьому не завадить.

Дісмас кивнув.

— Це правда. Але це стосується справжніх реліквій. А наша проблема у тому, що… ну, в нас багато проблем. Перша з них — це те, що я не вірю у справжність цієї плащаниці. Друга: навіть якщо вона справжня, ми маємо спитати Ісуса, чи він узагалі хоче, щоб плащаницю було «переведено» від герцога, якого всі звуть Карл Добрий, до кардинала, якого мали б називати «Альбрехт Не Такий Вже й Добрий».

Магда намагалася розібратися:

— Якщо це підробка, то чому Альбрехт так сильно хоче нею заволодіти?

Дісмас зітхнув:

— Можливо, він переконав себе, що вона справжня. Але я схиляюся до того, що він заслав мене сюди з іншої причини.

— З якої?

— Щоб мене вбили, а у Фрідріха не було жодної підстави здійняти галас.

Дісмас хотів був прямо зараз повідати Магді про своє рішення — звільнити їх усіх і залишитися наодинці зі своєю єпитимією. Але було так приємно просто сидіти під платанами.

Тим часом повернулися ландскнехти разом із Дюрером, тягнучи величезні запаси їжі та напоїв: вино, пиво, сосиски, хліб та ще й смаженого кроля. Дісмас дошкульно зауважив, що така ганебна розкіш навряд чи личить бідним монахам. Але він був настільки ж голодний, як і решта. І всі накинулися на їжу.

Поки ченці трапезували, з півдня з'явилася довжелезна процесія. Вона рухалася через міст. Кавалерія, піхотинці, слуги, екіпаж за екіпажем, численні знамена.

— Це що — король? — ледь не похлинувшись, спитав Анкс, відгризаючи шмат кроля.

— Ні, — відповів Дюрер, — але не менше, ніж герцог. Судячи з напрямку, звідки вони йдуть, — це італійці. Поки не можу роздивитися знамена. Можливо, венеціанці. Хто б це не був, він не любить подорожувати сам по собі. Я бачив армії з меншою чисельністю вояків.