Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 236

– Господи, як же хочеться обвінчатися з тобою якомога швидше! – вигукнув Михайло. – Але ще треба підготуватися до весілля, щоб все в нас вийшло якнайкраще, а це займе час.

– Так, пане, – зітхнувши, відповіла Олеся.

– Не пан, а Михайло! Відтепер я не пан тобі, Олесенько. Ластів’ятко ти моє солоденьке!

Проте до весілля Висоцький готувався неквапно. І не оголосив про заручини з Олесею, тримаючи це в таємниці навіть від своїх дітей. Неочікувано для себе самого Михайло злякався – він ледь упорався з усвідомленням своїх почуттів до Олесі, а тут вже й під вінець її вести зібрався. І на нього нахлинули сумніви: а чи не квапиться він? А чи це не його скороминуща примха? Але взяти свої слова назад Михайло не міг, усвідомлюючи, що не має права так гратися чужим життям. Тому й зволікав. А Олесі говорив, що бажає посісти уряд полкового судді, а в цьому питанні його особисте життя багато важить, тому їм доведеться почекати повернення полковника, щоб він отримав посаду.

Проте невдовзі трапилася подія, яка змусила Михайла начхати на все та прискоритися. Одного дня Катерина, дружина полковника, попросила його передати Олесі листа від… Михайло аж похолов, почувши від кого! Від Леська.

– Ох, таке горе, що Лесик поїхав, – скаржилася Катерина. – Не знаю, що буде, коли Федір повернеться! Наче віжка Лесикові під хвіст потрапила, що схопився та поїхав додому! А це прислав мені записочку, якою слізно благав мене передати ось цього листа твоїй наймичці Олесі.

– А навіщо Лесеві знадобилося їй писати? – вкрадливо запитав Михайло.

– А хіба ти не знаєш, що наш Лесько за твоєю наймичкою упадав? – здивувалася жінка. – Федір навіть сварився з ним за це, бо його не влаштовувала Олеся. Мовляв, незаможна, наймичка, сирота. А як на мене, то непогана дівчина. Вони потайки зустрічалися, щоб Федір не знав. Мені це достеменно відомо було. А це вони посварилися, і тому Лесик поїхав. Іншої причини я не бачу. Лесик просив їй у руки листа віддати, але мені не личить іти та віддавати. А служницю просити не хочу, бо Федору донесе, тож ти їй листа передай. Дасть Бог, помиряться ці голуб’ята!

Висоцький, звичайно, пообіцяв. Проте лист додому не поніс. Натомість відправився за місто якнайдалі від сторонніх очей, щоб обміркувати усе. Перед Михайлом постав важкий вибір: або віддати Олесі листа, і тоді, найімовірніше, він втратить її, або промовчати, і вона залишиться з ним. «А може, я помиляюся! – подумав він. – Може, ця мерзота зовсім не збирається з нею миритися!» Відповідь міг дати тільки лист.

Михайло рішуче зламав печатку та розгорнув папірець. «Олесю, кохана, – так починався текст, і Висоцький скривився від досади, – я хочу попросити в тебе вибачення за свою поведінку. Весь цей час я не мав спокою, згадував тебе і сумував за тобою. Спочатку я вважав, що це мене мучить почуття провини або звичка до тебе, поки не второпав, що я кохаю тебе. Я маю зізнатися тобі, що боявся цього почуття, бо геть дурний – мені було страшно втратити свою свободу. Але нині я усвідомив, що скоїв помилку, підло покинувши тебе. Я благаю тебе, пробач мені! Пробач, що не оцінив твого кохання, пробач, що брехав тобі, що жорстоко покинув та поїхав. Без тебе моє життя холодне та пусте, і я живу лише надією, що ти вибачиш мені та повернешся до мене. Обіцяю, якщо ти вибачиш мені, то ми одружимося. Байдуже, як на це подивляться мої родичі, байдуже, що подумають люди. Відповідь мені ти можеш дати через тітку Катерину. Тільки благаю тебе, дай мені відповідь. Будь-яку! Твій Лесь».