Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 235

– Ну, от і добре, що підеш! – Фена навіть зітхнула з полегшенням. – Ніщо так не навчить коржі з маком їсти, як горе. А ти його чимало скуштувала!

– І ще я хочу, щоб ти була в мене дружкою! – зажадала Олеся.

Фена аж зайшлася від реготу.

– Не сміши людей, ти, Боже теля! Чи ти забула, що я шинкарка, отже, у людських очах нецнота? – насміявшись, відповіла жінка.

– А мені байдуже! Мені байдуже, хто і що скаже, – я так бажаю! – уперто промовила дівчина.

– Добре – я на весілля прийду, – підморгнула Фена. – Але на більше не розраховуй!

Від Фени Олеся пішла зі спокійною душею. Точніше, її душу заполонила порожнеча, яка витіснила всі інші почуття. «Байдуже, що я продаюся йому, – думала дівчина. – Зате з ним ми з Левком більше ніколи не зазнаємо прикрощів. А це того варте!» Бідна Олеся! Вона не усвідомлювала, що на цей крок її штовхає зовсім не бажання забезпечити майбутнє братові, а образа. Зневажена, збезчещена, обдурена у першому чистому коханні, Олеся хотіла помститися усьому світові, довести, що ніхто не сміє з нею вчиняти так, як Лесь. І ще вона розуміла, що звістка про цей шлюб неодмінно дійде до нього, тож нехай знає, що вона не журиться за ним, а знайшла собі кращого чоловіка! За таких обставин гнів та образа погані порадники.

Висоцького Олеся знайшла у світлиці у самоті.

– Мені треба поговорити з тобою, пане, – холодно промовила дівчина, входячи до кімнати.

Михайло, примружившись, уважно подивився на неї, а потім запитав:

– Ти прийняла рішення, Олесю?

– Ти дійсно маєш намір одружитися зі мною, пане? Одружишся за всіма звичаями? – запитала дівчина.

– Ну, так!

– Просто я все одно не вірю у твою щирість! – бовкнула Олеся, про що одразу ж пошкодувала – не треба було цього говорити.

Михайло здивовано подивився на неї, а потім трохи насмішкувато запитав:

– Обпеклася на молоці, тепер на сироватку дмухаєш?

– Я вже один раз довірилася мужчині. Але ти сам бачиш, що з цього вийшло, – холодно промовила Олеся, відводячи погляд.

– Навіщо мені брехати тобі? – запитав Михайло, мимоволі усміхнувшись цій дитячій недовірливості.

– Не знаю!

– Ну, якщо не знаєш, то ще раз скажу тобі, Олесю, а якщо хочеш, то побожуся, що маю намір взяти тебе за дружину, як годиться, з віном та весіллям, і ніколи не дорікну тобі жодним словом чи натяком і нізащо не скривджу ані тебе, ані Левка.

– Тоді я згодна, пане, – твердо відповіла Олеся.

На худорлявому обличчі Михайла відбилася така невимовна радість, що аж зморшки розгладилися, очі засяяли, наче дві зірки, а тонких губ торкнулась така щаслива усмішка, що Олеся здивувалася. А Михайло підскочив до неї та вхопив за обидві долоні.

– Олесю, серденько моє! Солодятко! Присягаюся тобі, що ніколи не змушу тебе жалкувати про цю згоду! – палко промовив він, а потім рвучко обняв її та поцілував. Та так ніжно, що Олеся навіть сторопіла, бо вважала, що ніхто, окрім Леся, не здатний ніжно цілуватися. – Ти моє маленьке щастя! Боже, яка ж це радість знати, що ти моєю будеш! – шепотів Михайло, вкриваючи її обличчя швидкими поцілунками, а потім почав цілувати їй руки, чим остаточно здивував. Олеся й помислити не могла, що солідний і врівноважений Висоцький може так безпосередньо висловлювати свою радість. Але ці його радощі остаточно переконали, що вона вчинила правильно.