Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 232

Але Михайло не ужахнувся від цих слів. Він мовчав, задумливо дивлячись на неї. При цьому Олеся з подивом помітила, що в його очах не відбилося ані обурення, ані презирства.

– Це Лесь? Чи не так? – нарешті запитав Михайло і, побачивши, що вона опустила голову, ховаючи обличчя, гірко усміхнувся. – Отже, цей мерзотник звабив тебе, а потім покинув напризволяще?

Олеся нічого не відповіла, лише нижче нахилила голову, подумавши: «Треба було якось інакше викрутитися. Господи! Знову сама себе оганьбила! Але, може, він нарешті відчепиться!»

«І чому дівчата завжди обирають тих чоловіків, які й підметки їхньої не варті? Бідна дівчина! І ось як таку наївну та дурненьку відпустити?! Вона ж ускочить у гіршу халепу, ніж зараз має! Та й як я її відпущу, коли життя свого не уявляю без неї?» – думав Михайло.

– Ти занадто юна, Олесю, і тому помилилася, – нарешті промовив він. – А хто з людей не помилявся? Я не вважаю цю твою помилку перепоною і вимагаю від тебе відповіді. Ти підеш за мене?

Олеся швидко скинула на нього очі й так само швидко опустила їх, не маючи сили говорити.

– Олесенько, я обіцяю тобі, що ніколи нічим не дорікну тобі. Ніколи ні в чому не відмовлю, – додав Михайло. Але потім його наче осяяло, і він швидко заговорив: – І подумай про Левка. Я ж стану тобі чоловіком, а йому – зятем. Він підростає, і його треба влаштувати в житті. А ти ще сама дитя і не зможеш подбати про брата. А я обіцяю тобі, що дбатиму про нього, наче про рідного сина. Ну, не мовчи!

Але Олеся лише зиркала на нього, наче зацьковане звірятко. Михайло зітхнув. Трохи подумавши, він заговорив:

– Вчинімо так: я дам тобі час подумати, і якщо ти даси згоду, то найближчим часом ми зіграємо весілля. Але якщо ти відмовиш мені, то обіцяю, що знайду для тебе інший прихисток. Не хвилюйся, я влаштую так, що тебе не будуть кривдити. То що скажеш?

– Добре, пане, дай мені подумати, – нарешті вимовила Олеся, розраховуючи виграти час, щоб безперешкодно втекти.

– Тільки не здумай тікати у невідомість! – суворо попередив її Михайло, наче прочитав її думки. – Не треба робити дурниць. Ходімо!

І Олеся в супроводі свого пана пішла в дім. А потім весь день роздумувала над цією розмовою. Вона нишком спостерігала за своїм хазяїном, намагаючись зрозуміти причини такої пропозиції, але все одно ніяк не могла второпати, чому ж він пропонує їй шлюб. Повірити, що такий солідний чоловік, як Висоцький, закохався в таке дівчисько, як вона, Олеся теж не могла. Ну, не буває такого на світі! Хто вона, а хто він? Он навіть той же Лесь, якому вона могла скласти непогану пару, кинув її, бо нікому не потрібна злиденна жінка! А тим паче поважному та багатому мужчині, який може знайти собі більш вигідну наречену.

Але погляди Михайла, які Олеся час від часу ловила на собі, переконували її в протилежному – він кохає її. Тепер Михайло вже не таївся, а відверто милувався дівчиною, раз у раз задоволено усміхаючись, бо чудово бачив, що його зізнання розбурхало її та приголомшило.