Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 230

– Ну, не верещи! Не рвися! Я ж тобі нічого поганого не зроблю, – неголосно говорив він, утримуючи її за зап’ястки та притиснувши спиною до своїх грудей. На своїй щоці Олеся відчула його гаряче, переривчасте дихання, відчула, як він лагідно торкнувся її щоки губами, ковзнув ними вгору, де зупинився, палко цілуючи її скроню, а потім волосся, потилицю. Від цих пестощів бідній Олесі стало невимовно страшно та гидко – вона зрозуміла, що хазяїн на цьому не зупиниться.

– Відпусти мене! – вигукнула вона, мало не плачучи. – Відпусти, заради Христа! – І, спромігшись викрутитися з його обіймів, схопила свою сорочку та затулилася нею.

Михайло більше не намагався її обняти, лише важко переводив дух, опановуючи себе, та не зводив з неї закоханого погляду.

– Навіщо ти прийшов сюди? – ховаючи очі, запитала Олеся. – Чи ти гадаєш, якщо я твоя служниця, то ти можеш…

– Я випадково зайшов сюди. І якби знав, що ти тут, то не прийшов би. Але коли побачив тебе… – Михайло зітхнув, немов збираючись з духом, а потім заговорив: – Я кохаю тебе, Олесю. Усе дивився на тебе здалеку, а зараз, коли побачив тебе, то не витримав і…

– Замовкни, пане! І вийди звідси, якщо маєш страх Божий! – нервово перебила його дівчина. – Не змушуй мене тікати від тебе, у чому мати народила!

– Вибач мені, Олесю. Таке більше не повториться, – твердо промовив Михайло та швидко вийшов з лазні.

Олеся зачинила двері на засув та почала митися, все ще тремтячи від пережитого хвилювання. «Боже, і що ж мені тепер робити? Куди ж мені подітися? Що я для нього? Лише наймичка, нікчемна і беззахисна! Сьогодні він пішов, а завтра? А завтра зґвалтує мене, і кому я піду скаржитися!? Хто мені, наймичці, повірить? Усі будуть глумитися з мене, вважаючи, що я сама його звабила. І чим я доведу свою невинуватість? Господи!» – гірко думала налякана дівчина. Вимившись, вона ще довго сиділа у бані, поки її не погукала Горпина, заразом вилаявши, що вона так довго миється.

Вночі Олеся так і не заснула, і під тихе сопіння Насті все роздумувала над цією подією. «Немає виходу – треба йти звідси. Піду і, дасть Бог, де-небудь влаштуюся. Світ же не без добрих людей! Тільки от Левуся доведеться залишити. Не можу ж я його з собою тягти у невідомість. Господи, як же не хочеться його залишати! Але Висоцький його навряд чи скривдить чи вижене», – думала дівчина і, прийнявши рішення, почала навпомацки тихенько збирати свого вузлика.

Коли ледь замрів світанок, Олеся обережно вислизнула з хати та швидко побігла по обійстю до воріт, збираючись перелізти через них, і вже підхопила поділ, щоб видертися, коли позаду пролунав голос Висоцького:

– Куди ти зібралася?

Олеся здригнулася, осмикнула поділ та притислася до воріт, виставивши свого вузлика, як щит, та зацьковано дивлячись на хазяїна. Михайло не спав усю ніч – йому не давала спокою згадка про те, як він обнімав Олесю, як торкався її шкіри, і його все міцніше і міцніше охоплювало бажання володіти нею. Адже в нього так давно не було жінки! Але потім спливав спогад того, як Олеся ужахнулася і як благала його піти. І це завдавало бідному Михайлові нестерпних мук. А почувши, як дівчина вийшла з дому, він зрозумів, що вона хоче втекти, і вискочив слідом в надії зупинити.