Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 231

– Куди ти зібралася вдосвіта? – хмурячись, суворо перепитав він.

– Туди, куди очі подивляться, – пробелькотіла дівчина.

– Чому?

– Тому що я не можу більше залишатися тут через тебе, через твоє зізнання, пане!

– Ти не віриш моїй обіцянці?

– Ні! Що я для тебе? Усього лише челядниця. Вчора ти пішов, але наступного разу не підеш! Я ж повністю залежу від тебе, і у твоїй волі зробити зі мною все, що забажається. І поскаржитися я нікому не зможу, бо мені ніхто не повірить! – швидко говорила дівчина, і в її очах заблищали сльози.

– Олесю, невже ти вважаєш мене таким негідником, який здатний вчинити з тобою безчесно?! – ображено вигукнув Михайло. – Ти навіть Левка кидаєш?! – дорікнув він, але вона мовчала, не піднімаючи очей. – Ходімо! Треба поговорити.

– Я нікуди не піду з тобою! Краще відімкни мені ворота! Дай мені піти! – ледь не плачучи, вигукнула Олеся.

– Добре, поговоримо тут, – незворушно відповів Михайло і, витримавши паузу, заговорив: – Коли я тебе побачив уперше, то не одразу зрозумів, що покохав. Мені було тебе шкода. І у свій дім взяв тебе з жалості, щоб не дати вам з Левком пропасти. Але коли став бачити тебе щодня, тоді усвідомив, що покохав. Я мовчав, розуміючи, що не може бути між нами нічого. До того ж у тебе був Лесь, тому я щосили душив у собі почуття. Але тепер ти вільна, а я більше не можу без тебе, тому пропоную тобі шлюб.

Олеся скинула на нього здивований погляд. Михайло дивився їй в очі, і в його погляді було стільки кохання та щирості, що неможливо було не повірити йому. «Плювати на всіх! Хай говорять, що хочуть. Чужа думка не зробить мене щасливим, а Олеся зробить!» – думав Михайло. І з завмиранням серця чекав її відповіді. Але Олеся мовчала.

– Я в змозі захистити тебе від прикрощів та злиднів, – заговорив Михайло, – і я…

– Я не можу піти за тебе, тому що я бідна сирота, – відрізала Олеся, – та ще й твоя наймичка. Рано чи пізно ти перший мені дорікнеш, що я жебрачка і ти зробив мені благодіяння, одружившись зі мною. Ти навіть зараз заговорив про це!

– Олександро! Як тобі не соромно? – гнівно вигукнув Михайло. – Невже ти вважаєш, що я настільки… – Він аж задихнувся від обурення. Трохи опанувавши себе, чоловік продовжив: – Мені байдуже, що ти всього лише наймичка. Хоч в самій льолі, аби не без долі! Мені вистачає своїх статків! І я щиро пропоную тобі своє кохання. Повір мені!

– Все одно я не можу піти за тебе, пане, – твердо мовила Олеся.

– Але чому? Що нас розділяє? – допитувався Михайло.

– Ти шляхтич.

– Я козак, а потім шляхтич. А ти донька козака. І ми з тобою рівні. Тож відповідай мені! Ну?

Але Олеся, опустивши очі, мовчала. «Треба за будь-яку ціну відкараскатися від нього!» – подумала вона і запитала:

– Ти гадаєш, що я така доброчесна?

– А хіба в мене є підстави вважати інакше?

– Втратила я свій барвінковий віночок! – вигукнула Олеся. – І ти ніколи не зможеш поважати мене як порядну жінку!