Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 229

Ці душевні муки зовсім змучили дівчину, і вона блукала, наче тінь. Ніхто з людей не помічав цього її плачевного стану – ще б пак: кого хвилюють переживання якоїсь наймички без роду, без племені? Не помічав ніхто, крім Фени, Левка та Михайла. Але Левко був замалий, тому повною мірою не розумів причини страждання сестри. А Фена воліла мовчати, з досвіду знаючи, що не варто лізти людині в душу, коли вона тебе туди не запрошує. Мовчав і Михайло, розуміючи, що нічим не може допомогти Олесі – яке він має право втручатися? Тому Висоцький лише безсило кипів гнівом на Леся та потайки плотолюбно дивився на Олесю, не сміючи заїкнутися про свої почуття.

Одного дня Висоцький наказав витопити лазню та пішов туди вже пізно ввечері – він любив довгенько попаритися у самоті, тому завжди ходив останнім. А відчинивши двері, які навіть не рипнули, Михайло закляк, бо побачив Олесю. Дівчина, стоячи спиною до дверей, знімала сорочку. Михайло соромливо відвів очі та хотів піти, коли в голові майнула шалена думка: «Чому я маю йти? Чому я не можу милуватися тою, яку кохаю?» І він залишився, жадібно пожираючи очима її тонку постать, милуючись, як вона струснула волоссям, а темні пасма чуттєво ковзнули по її спині та плечах, торкнулися стегон, таких округлих та спокусливих.

Олеся шкірою відчула на собі погляд і, озирнувшись, побачила, що хазяїн спокійнісінько роздивляється її, витончено обпершись об одвірок. Вона не те щоб злякалася, але її подиву від такого паплюження пристойності не було меж – ніколи жодним жестом чи поглядом її пан не виявляв до неї цікавості як до жінки. І тому Олеся лише отетеріло дивилася на нього.

А Висоцький не зводив з неї очей, і в його погляді Олеся прочитала замилування. Бачачи, що вона не обурюється, він швидко підійшов та невимушено обійняв її, чуттєво ковзнув кінчиками пальців уздовж її хребта, зупинившись на тому спокусливому вигині, де спина переходить у поперек. Олеся нарешті отямилася – щез подив, поступившись місцем невимовному жаху.

– Пусти мене, пане, пусти! – прошепотіла вона, не знаходячи в собі сили заволати або відважити безсоромному Михайлові заслуженого ляпаса.

– Але ж я не тримаю тебе, Олесю, а лише обнімаю. Ти така гарна! Така тоненька, струнка, наче тополя, – промовив Михайло і знову почав гладити її тіло. – А шкіра в тебе, наче шовк! Моє ж ти сонечко! – І схилився до її губ, щоб поцілувати.

І тут Олеся вискнула та викрутилась з його обіймів. Але Михайло швидко спіймав її та міцно пригорнув до себе.