Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 228

А Лесь несподівано для себе стривожився від цієї сварки. Він дивився Олесі вслід, і його охопило недобре передчуття, що він зробив невиправну помилку і тепер неодмінно станеться лихо, від якого його життя піде під укіс. І Лесеві схотілося наздогнати Олесю та вибачитися. Але він неймовірним зусиллям волі задушив у собі це бажання. Врешті-решт ця сварка йому на руку ковінька – залізний привід розстатися з нею. Адже це Олеся її спровокувала, а він ні в чому не винен. «Нарешті я скинув зі своїх плечей цей клопіт!» – думав Лесь, щосили намагаючись не озиратися.

Олеся, трохи відійшовши, озирнулася – Лесь стояв на місці й не дивився їй услід. Тоді дівчина майже побігла геть, ледь утримуючи сльози. «Господи! І Фена, і Висоцький мені правду говорили! Він дійсно вирішив розважитися зі мною, а я, дурна, повірила йому! Боже, що ж я наробила? Пропаще моє життя!» – гірко думала нещасна дівчина. Гайок скінчився, і вона зупинилася та, не витримавши, заридала вголос, притулившись до стовбура дерева, відчуваючи себе нескінченно самотньою та скривдженою. Олеся стояла і все позирала та позирала назад, очікуючи, що зараз її наздожене Лесь, попросить вибачення та пригорне до себе, і цю образу як рукою зніме. Але марно – Лесь так і не з’явився. Тоді Олеся побрела додому, витираючи сльози.

Залишок дня Олеся провела в гірких роздумах. Змучений розум відмовлявся вірити, що Лесь міг так жорстоко з нею вчинити. І це після того, як він стільки часу ходив за нею та дивився, наче на святий образ?! «Ні, Лесь ніколи мене не кине! – думала дівчина, заспокоюючи саму себе. – Він кохає мене! Він неодмінно помириться зі мною завтра чи післязавтра!»

Проте ані наступного дня, ані згодом Лесь не прийшов миритися. Олесі й на думку не спало, що Лесь щосили втримував себе від цього кроку та мучився від досади й туги, згадуючи, як вона гаряче цілувала його, як солодко з нею було і як світилися її очі від кохання.

Одного разу Лесь та Олеся випадково зустрілися у місті. Точніше, зіткнулися ніс до носа. І Лесь зазирнув Олесі в очі. Та здригнувся – у її очах було стільки муки та образи, стільки болю та жалю, що в нього защеміло серце і схотілося плюнути на все й помиритися з нею. Але Лесь зробив над собою неймовірне зусилля, відвернувся та пішов геть. «Так буде краще для нас обох! Вона мене рано чи пізно забуде та втішиться з кимось іншим! – думав він. – Але чому ж я почуваюся таким негідником? Господи, та нехай йому грець! Поїду звідси! Поїду до дядька, аби тільки більше не бачити її та не картати себе жалкуванням!» Лесько швидко зібрав свої пожитки й, не зважаючи на вмовляння Катерини, поїхав.

Коли Олеся дізналася про від’їзд Леся, то зазнала ще гірших мук, зрозумівши, що він поїхав через неї. Йому обридло бачити її, гидко перебувати з нею в цьому місті. Обдумуючи своє перше кохання, яке виявилося таким жорстоким, Олеся вирішила, що ніколи нічого не важила для Леся і він ніколи її не кохав, а просто скористався нею. Скористався, наче якоюсь річчю, а потім кинув, як непотріб. І всі його погляди, слова, душевні пориви були брехнею. І от як їй тепер жити далі? Як жити з цим почуттям приниження? «Добре, що я хоч не залишилася з дитиною на руках!» – думала бідолаха, усвідомлюючи, що цей роман міг скінчитися для неї ще гірше, і щосили намагалась загасити в собі образу. Але з кожним днем образа все сильніше охоплювала її, душила та мучила разом з почуттям приниження, непотрібності, нікчемності. І в цій своїй біді Олеся звинувачувала то себе за свої безпечність та наївність, то Леся за його підлість і жорстокість.