Читать «Між двох орлів» онлайн - страница 226

– Пане, що накажеш приготувати на вечерю?

Михайло мовчав і дивився на неї. «Господи, як же я раніше цього не усвідомлював, що кохаю її. Боже, яка ж вона гарна та мила! Олесенько, моя дівчинко… А чи моя ти? Чи маю я право так думати про тебе?» – міркував Висоцький, пожираючи її очима.

– Пане! – покликала дівчина, помітивши дивний стан свого хазяїна. – З тобою все добре?

– Так, Олесенько, усе добре, – нарешті вичавив із себе Михайло. – Приготуй, що сама забажаєш. У тебе все смачно виходить.

Олеся вийшла, мимоволі зацікавившись, що ж могло викликати у хазяїна таке хвилювання.

Після цього випадку стосунки між кумами стали натягнутими. Гнатові було соромно, що так розв’язно повівся з кумом. Але вибачатися він не бажав, вважаючи, що його правда. А Михайло не міг пробачити кумові огидних слів, сказаних про Олесю. Але обидва воліли не згадувати про це, ставлячи свою духовну спорідненість вище образи.

Однак після цього відкриття Михайло почав нишком блукати за Олесею, наче тінь, і все не міг намилуватися нею. Йому подобалося, як вона хмуриться, усміхається чи зосереджено щось робить. Але Михайло й натяком не дав їй зрозуміти про свої почуття, вирішивши стоїчно мовчати. Він розумів, що у його кохання немає майбутнього – Олеся його служниця і він не може запропонувати їй шлюб, бо тоді його дійсно чекає загальний глум. А зробити її своєю коханкою? Ні, Михайло погодився б краще бути повішеним, ніж піти на таке. Та й до того ж Олеся закохана в іншого, отже, навряд чи в її сердечку знайдеться хоч якесь місце для нього.

А Олеся нічого цього не помічала – занадто сильно вона була поглинена думками про їхнє з Лесем майбутнє. І, трохи поміркувавши, вирішила серйозно поговорити з коханим. Тому наступного побачення дівчина прямо заявила милому, що їм необхідно одружитися.

Лесь злякався. Він давно вирішив, що сімейне життя не для нього, адже без своїх походів у будяки він аж ніяк не обійдеться, а от без дружини – цілком. Та й де знайти підхожу пасію для такої неприємної, можна навіть сказати жахливої мети? Таку, щоб не гризла, не допікала і не заважала вільно жити та дихати? Та ніде! І задля чого йому жертвувати своєю свободою? Заради купи шмаркатих дітлахів? Не варто й пояснювати, що про шлюб з Олесею у Леся й думки ніколи не було. Він сприймав її, наче ласий шматок. Одні очі чого варті – дві бездонні кринички! Такий шматочок не кожному вдається вхопити, і такий мусить вхопити саме він, бо він неперевершений, і вона повинна не уявляти життя свого без нього. А що буде потім, коли приручить її, Лесько ніколи не замислювався.

Але, засліплений Олесиними принадами, Лесь не розумів, що закохався, бо бачити її, говорити з нею, обіймати перетворилося для нього на насущну потребу. Марнославство та пиха, егоїзм та безвідповідальність ще дуже міцно сиділи у його душі та ніяк не хотіли поступатися місцем більш чистим почуттям – красунчик Лесь ще досі був дурним хлоп’ям. Однак у цих вадах він не зізнавався навіть самому собі. І ніколи й помислити не міг, що Олеся колись зажадає від нього шлюбу! Тому Лесько почав відбріхуватися, що він начебто й думав про це, але йому спочатку треба поговорити з дядьком, а вже потім пропонувати їй шлюб, бо в нього немає статків, адже нині грошима йому допомагає дядько. «Дай мені трохи часу, моє серденько!» – м’яко просив Лесь, ніжно обнімаючи її. Олеся повірила йому. Точніше, змусила себе повірити, бо іншого виходу не було.