Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 32

— Ні. Залиште мене. Я піду до кінця. Ці люди повірили мені, і я…

— О Господи, ви як той старий Семіч! Ці люди вам не повірили — ані на крихту! Це я повірив у вас Я зробив вас королем, зрозуміло? Я зробив вас королем, щоб ви змогли повернутися додому, не зронивши честі, а не для того, щоб залишатися тут і вдавати з себе віслюка! Я купив їх за обіцянку. Зокрема, я пообіцяв, що ви покинете країну протягом доби. Ви повинні виконати обіцянку, яку я дав від вашого імені. Кажеш, люди тобі вірять? Та ти стоїш їм поперек горла, синку! І запхнув тебе туди я! Тепер я хочу витягти тебе звідти. І якщо на заваді цьому стане твій роман, якщо твоя Валеска не згодна на іншу ціну, крім трону в цій задрипаній країні…

— Годі, досить. — Голос його долинув до мене ніби з п'ятнадцятиметрової висоти. — Ви дістанете своє зречення. Повідомте мене, коли буде готовий поїзд.

— Напишіть його зараз, — звелів я.

Він підійшов до столу, знайшов аркуш паперу й твердою рукою написав, ще залишаючи Муравію, відмовляється від трону і зрікається усіх прав на нього. І підписавшись «Король Лайонел Перший», передав його мені.

Я сховав папір до кишені й співчутливо почав:

— Я розумію ваші почуття і шкодую, що…

Грантхем відвернувся й вийшов з кімнати. А я знов поїхав до готелю. Вийшовши з ліфта на п'ятому поверсі, я тихенько підкрався до дверей свого номера. Всередині було тихо. Я натис на ручку — двері виявилися незамкнені — й переступив поріг. Порожнеча. Зникли навіть мій одяг і валізи. Я піднявсь в номер до Грантхема.

Дюдакович, Ромен, Ейнарсон і половина всієї поліції в країні були там Полковник Ейнарсон сидів у кріслі посеред кімнати так, немовби кілкі проковтнув. Його темний чуб і вуса блищали. Підборіддя стирчало, на квітучому обличчі грали жовна, очі палали — його бойовий дух був на висоті. А все завдяки тому, що тут у нього були глядачі.

Я сердито глянув на Дюдаковича, який стояв спиною до вікна, широке розставивши велетенські ноги. Невже цей гладкий дурень не розуміє, що полковника краще тримати в якомусь відлюдному кутку, де він не завдасть клопоту?

Я все ще стояв у дверях, коли до мене, лавіруючи між поліцейськими підбігла Ромен.

— Ви все владнали? — спитала вона.

— Зречення у мене в кишені.

— Дайте його мені.

— Не зараз, — мовив я. — Спершу я хочу дізнатись, чи твій Васіліє справді такий великий, як на вигляд. Твій товстун має знати, що бранець любить гнути кирпу перед глядачами.