Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 31

— Я можу вірити твоєму Васіліє?

— Ох, любий, він дасть раду десятку таких Ейнарсонів.

— Я маю на увазі інше. Він не обдурить мене?

— Чому це стривожило тебе саме тепер?

— Він зовсім не скидається на людину, яку переповнюють дружні почуття. Дівчина засміялась і повернула обличчя, щоб вкусити мене за руку.

— У нього є ідеали, — пояснила вона. — Він зневажає тебе і твого короля, бо ви — двійко авантюристів, які хочуть нажитися на нещасті його країни. Тому він і фиркає. Але слова свого дотримає!

Може, й дотримає, але ж він не дав мені слова — це зробила за нього дівчина.

— Я маю зустрітися з його величністю, — сказав я. — Це не забере багато часу. Потім я запрошу до нього тебе. Навіщо ти влаштувала ту сцену з пришиванням ґудзика? У мене всі вони на місці.

— Ні, — заперечила вона, шукаючи в моїй кишені сигарети. — Я відірвала один, коли мене повідомили, що ти ведеш сюди Ейнарсона. Щоб створити домашню обстановку.

Я знайшов свого короля в червоній із позолотою приймальні у резиденції; його оточував гурт муравських соціальних і політичних шанолюбців. Від уніформ усе ще рябіло в очах, але до короля вже пробилася й купка цивільних разом із дружинами та дочками. Якийсь час він був надто заклопотаний, щоб приділити мені кілька хвилин уваги, тож я стояв неподалік і роздивлявся присутніх. Зокрема, високу дівчину в чорній сукні, що стояла біля вікна збоку від решти.

Я помітив її насамперед через те, що вона мала вродливе обличчя й чудову статуру; потім став вивчати вираз її карих очей, якими вона стежила за новим королем. З усього було видно, що дівчина пишається Грантхемом. Вона стояла самотньо й дивилася на нього так, що якби він поєднував у собі Аполлона, Сократа й Александра Македонського, то й тоді не заслужив би й половини такого погляду. Я подумав, що, мабуть, це і є Валеска Радняк.

Я поглянув на хлопця. Його обличчя палало від гордощів; він раз у раз обертався до дівчини біля вікна, не дуже дослухаючись до того, що торохтить купка підлабузників довкола. Я знав, що Грантхем далеко не Аполлон, не Сократ і не Александр Македонський, одначе він зумів прибрати поважного вигляду. Хлопець здобув те, чого домагався. Мені було навіть трохи шкода, що він тішитиметься не довго, та мій жаль не завадив мені похопитись: змарновано вже чимало часу.

Я проштовхався до нього крізь натовп. Лайонел глянув на мене очима напівсонного волоцюжки, якого розбудив від солодкого сну на лаві в парку удар кийка по підошві. Він вибачився перед товариством і провів мене коридором до багато вмебльованої кімнати, де шибки були з матового скла.

— Тут був кабінет доктора Семіча, — сказав він. — Завтра я…

— Завтра ви будете вже в Греції, — грубо урвав я його.

Він похмуро опустив погляд і вперто втупився в свої черевики.

— Ви повинні знати, що довго не протримаєтесь, — повів я далі. — Чи, може, ви гадаєте, що все посувається гладенько? Коли ви так думаєте, то ви глухий, сліпий і нетямущий. Я допоміг вам сісти на трон, наставивши дуло пістолета Ейнарсону під бік. І вас досі не скинули через те, що я викрав його. Потім я домовився з Дюдаковичем — він єдина сильна людина, яку я тут зустрів. Тепер упоратися з Ейнарсоном — уже його клопіт. Я не можу йому наказувати. З Дюдаковича вийде непоганий король, якщо він захоче ним стати. Міністр обіцяє вам чотири мільйони доларів, спеціальний поїзд і безпечний проїзд до Салоніків. Ви підете з піднесеною головою. Ви були королем. Ви забрали країну з недбалих рук і передали у надійні — так воно і є насправді. Крім того, ще й заробили мільйон.