Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 34

Я глянув на Ромен. Вона вся тремтіла і вже не всміхалася. Я перевів очі на Дюдаковича. Той був спокійний і непорушний, мов скеля.

Я хотів знати, про що говорить Ейнарсон, — може, в разі потреби я ще встиг би вистрелити йому в спину й пірнути в порожній будинок позад нас. Я здогадувався, що папірець у руці в Дюдаковича — то якесь свідчення проти полковника, і воно так схвилювало солдатів, що вони мало не напали на свого командувача.

Поки я так розмірковував, Ейнарсон скінчив промову, відступив убік, тицьнув пальцем на Дюдаковича й проревів наказ.

На обличчях солдатів унизу з'явилася нерішучість, очі розгублено забігали, проте четверо рвучко вихопилися на полковників наказ із шеренги й побігли сходами вгору.

«Отже, — подумав я, — мій гладкий кандидат програв! Що ж, йому, може, доведеться стати до стінки. А в мене ще є задні двері».

Моя рука вже давно стискала в кишені пістолет. Не виймаючи руки, я ступив крок назад і потяг за собою дівчину.

— Зачекай! — видихнула вона. — Глянь!

Товстий велет із заспаними, як завжди, очима простяг своє лаписько й схопив Ейнарсона за зап'ясток. Однією рукою Дюдакович відірвав полковника від землі й трусонув ним у бік солдатів унизу. В другій руці він помахав папірцем. Хай йому біс, я не знав, що трусилося дужче в його руках — папірець чи полковник!

Прогримівши кілька фраз, міністр кинув те, що тримав в обох руках, до солдатів. Цим жестом він наче хотів сказати: «Ось чоловік, а ось свідчення проти нього. Робіть що хочете».

І солдати, побачивши поваленого свого командира, зробили те, що від них сподівалися. Вони заходилися просто-таки рвати його на шматки. Вони кидали зброю, і кожен намагався дістатися до полковника. Задні натискали на передніх, валили їх і топтали. Перед сходами качався клубок несамовитих людей, що обернулися на вовків і люто билися за право розтерзати людину, яка загинула, мабуть, тієї ж хвилини, коли опинилася внизу.

Я вивільнив свою руку із дівочої і ступив до Дюдаковича.

— Муравія ваша, — сказав я. — Мені не потрібно нічого, крім грошей і поїзда. Ось зречення.

Ромен швидко переклала мої слова, і одразу ж заговорив Дюдакович.

— Поїзд уже готовий. Чек вам привезуть на вокзал. Ви хочете заїхати до Грантхема?

— Ні. Пошліть по нього. Як я знайду поїзд?

— Я покажу вам, — сказала дівчина… — Ми пройдемо через будинок і вийдемо крізь бічні двері.

Перед готелем за кермом автомобіля сидів один з охоронців Дюдаковича. Ми з Ромен сіли в машину. Натовп на площі все ще вирував.

Їдучи в присмерках до вокзалу, ми довго мовчали. Нарешті дівчина м'яко спитала:

— Тепер ти зневажаєш мене?

— Ні. — Я потягся до неї. — Але я ненавиджу юрбу й лінчування. Мене від цього нудить. Немає значення, дуже завинила людина чи не дуже: якщо юрба проти неї, то я — за. Коли я бачу зграю лінчувальників, мені хочеться одного: опинитися за гашеткою кулемета. Я не прихильник Ейнарсона, одначе на таке його не прирік би! До речі, а що то був за папір?