Читать «Королівські клопоти» онлайн

Я зійшов з белградського поїзда в Стефанії, столиці Муравії, відразу пополудні. Погода була бридка. Поки я виходив із залізничного вокзалу, цього гранітного сарая, і сідав у таксі, холодний вітер шмагав мені обличчя холодним дощем і забивав краплі аж за комір.

По-англійському водій не розумів, так само як і по-французькому. Пристойна німецька, певно, також не придалася б. Але моя пристойною не була: мішанина мекання та бекання. Цей водій був перший, хто спробував зрозуміти її. Очевидно, він просто вгадував, що я хочу сказати, і я потерпав, щоб він не завіз мене десь до далекого передмістя. Але в того чоловіка, мабуть, виявилася добра інтуїція. Принаймні він одвіз мене до готелю «Республіка».

Готель являв собою шестиповерхову новобудову і пишався своїми ліфтами, американською каналізаційною системою, ваннами в номерах та іншими сучасними витребеньками. Помившись і змінивши одяг, я спустився в кафе перекусити. Потім дістав короткі пояснення англійською, французькою та мовою жестів від убраного з голови до п'ят у форму старшого портьє, підняв комір свого дощовика й перетнув багнисту площу, щоб відвідати Роя Скенлена, повіреного в справах Сполучених Штатів у цій наймолодшій і найменшій із балканських держав.

Це був дуже ошатно вбраний гладкий коротун років тридцяти, з прямим волоссям, яке вже помітно взялося сивиною, зів'ялим нервовим обличчям і пухкими неспокійними білими руками. Він потис мені руку, потім, ледве проглянувши мого рекомендаційного листа, запросив сісти і, поки говорив, не відводив погляду від моєї краватки.

— Отже, ви приватний детектив із Сан-Франціско?

— Так.

— Хто вас цікавить?

— Лайонел Грантхем.

— Не може бути!

— Так.

— Але ж він… — Дипломат збагнув, що дивиться мені просто в очі, й швидко перевів погляд на мій чуб, забувши, про що почав говорити.

— То що він там? — нагадав я йому.

— О!.. — Повірений ледве помітно скинув голову і звів брови. — Він не з таких…

— Відколи він тут?

— Уже два місяці. А може, й три чи три з половиною.

— Ви добре його знаєте?

— Та ні… Ми, звісно, вітаємося, розмовляємо. Ми з ним — єдині тут американці, тож знайомі досить близько.

— Ви знаєте, що він тут робить?

— Ні, не знаю. Гадаю, просто зупинився тут на якийсь час у своїх мандрах. Звичайно, якщо в нього немає на це якоїсь особливої причини. Без сумніву, не обійшлося й без дівчини — дочки генерала Радняка. Хоча я цього й не певен.

— Як він проводить час?

— Я справді не маю про це уявлення. Він зупинився в готелі «Республіка», досить популярний серед місцевої колонії іноземців, трохи їздить верхи, живе звичайним життям молодого чоловіка з порядної, заможної родини.

— Спілкується з кимось таким, хто насправді не той, за кого себе видає?

— Про це мені не відомо. Правда, я бачив його в товаристві Махмуда та Ейнарсона. То напевне негідники. Хоча, може, й ні.