Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 30

Вона обійшла мене так, щоб не заступати мені полковника, стала навшпиньки, поцілувала моє вухо й промовила:

— Ти й твій король — розбійники. Я повернуся за кілька хвилин. — І вийшла.

— Десять мільйонів, — озвався Ейнарсон.

— Тепер я не можу вам вірити. Ви заплатите, коли нас поведуть на розстріл.

— Д ви вірите цьому кнуру Дюдаковичу?

— Він не має причин ненавидіти нас.

— Він їх матиме, якщо хтось скаже йому про вас із Ромен.

Я засміявся.

— А крім того, хіба він може бути королем? О! Чого варта його обіцянка заплатити, якщо він не матиме становища, яке дозволяє платити? Припустімо навіть, що я загину. Що він робитиме з моєю армією? О! Ви бачили того кнура? Ну який із нього король?!

— Не знаю, — мовив я щиро. — Мені сказали, що він був добрим міністром поліції, бо коли справи йшли погано, то це порушувало його спокій. Може, з тієї самої причини він буде й добрим королем. Якось я його бачив. Це людина-гора, але нічого смішного в тому немає. Він важить тонну, а рухається майже нечутно. Я побоявся б утнути з ним таку штуку, яку втнув із вами.

Образа змусила солдата схопитись на ноги. Він був дуже високий і ставний. Його очі палали, а губи стислись у вузеньку смужку. Він таки збирався завдати мені клопоту, перше ніж я позбудуся його.

Двері розчахнулись, і до кімнати ввійшов Васіліє Дюдакович, а вслід за ним — дівчина. Я усміхнувся до гладкого міністра. Він поважно кивнув головою. Його маленькі темні очиці перебігали з мене на Ейнарсона.

Дівчина сказала:

— Уряд видасть Лайонелові Грантхему чотири мільйони доларів, американських. Він зможе отримати їх у віденському чи в афінському банку в обмін на зречення. — Потім облишила свій офіційний тон і додала: — Я витисла з нього все, до останнього цента.

— Ви зі своїм Васіліє — пара запеклих здирників, — пожалівся я. — Але ми згодні. Нехай виділять нам окремий поїзд до Салоніків. Цей поїзд має перетнути кордон ще до зречення.

— Ми це владнаємо, — пообіцяла дівчина.

— Гаразд. Тепер, щоб здійснити все це, твій Васіліє мусить відібрати в Ейнарсона армію. Він може це зробити?

— О! — Полковник Ейнарсон відкинув назад голову й розправив широкі груди. — Саме це йому й доведеться зробити!

Гладкий міністр щось сонно пробурмотів собі в бороду. Ромен підійшла до мене й поклала свою руку на мою.

— Васіліє хоче поговорити з Ейнарсоном сам на сам. Покладіться на нього.

Я погодився й запропонував Дюдаковичу Свій пістолет. Але міністр не звернув уваги ні на мене, ні на зброю. Він із холодним спокоєм дивився на офіцера. Я вийшов услід за дівчиною з кімнати й причинив за собою двері. Біля сходів я обійняв її за плечі.