Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 33

— Я не стану пояснювати, на що здатний Васіліє, — м'яко відказала дівчина. — Скажу тільки, що він вчинить правильно.

Я не був такий впевнений, як вона. Дюдакович, гарчачи, про щось запитав у дівчини, і вона швидко йому відповіла. Тоді він прогарчав ще щось уже до поліцейських. Ті почали виходити — один по одному, по двоє, цілими групами. Після того, як вийшов останній, товстун процідив крізь свої жовті вуса кілька слів до Ейнарсона. Полковник підвівся, випнув груди, розпростав плечі й упевнено всміхнувся.

— Що далі? — поцікавився я в дівчини.

— Ходімо з нами, там побачите.

Ми спустилися вчотирьох сходами і вийшли з готелю. Дощ ущух. На площі зібралася більшість населення Стефанії; найщільнішою юрба була перед Адміністративним будинком та королівською резиденцією. Над головами в людей виднілись смушкові шапки Ейнарсонового полку — він і досі оточував будівлі.

Нас, чи принаймні Ейнарсона, впізнали і, поки ми перетинали площу, вітали вигуками. Ейнарсон із Дюдаковичем ішли плече в плече: полковник стройовим кроком, гладкий велетень — перевальцем. Я й Ромен трималися відразу за ними. Ми простували до Адміністративного будинку.

— Що він замислив? — роздратовано спитав я.

Вона поплескала мене по руці й нервово всміхнулася.

— Зачекай і сам побачиш.

Схоже, діяти було нічого — тільки хвилюватися.

Нарешті ми підійшли до сходів Адміністративного будинку. Ейнарсонові солдати салютували зброєю, і їхні багнети незатишно виблискували у ранніх вечірніх сутінках. Ми піднялися сходами. На широкій горішній площадці Ейнарсон і Дюдакович зупинились і стали лицем до громадян та солдатів на площі. Ми з дівчиною зайшли їм за спини. Зуби в Ромен цокотіли, пальці вп'ялися в мою руку, але вуста і очі й далі хоробро всміхалися.

Солдати, що оточували резиденцію, приєдналися до тих, які стояли перед нами, відштовхнувши назад цивільних. Надійшов іще один загін. Ейнарсон підніс руку, прокричав кілька слів, гарикнув на Дюдаковича й відступив убік.

Заговорив Дюдакович. Йому не треба було кричати, його розкотистий громовий голос можна було почути навіть від готелю. Виголошуючи промову, він дістав з кишені папірець і тримав його перед собою. У міністровому голосі, в жестах не було нічого театрального. Здавалося, він говорить про щось не дуже важливе. Але з вигляду його слухачів ставало зрозуміло, що це зовсім не так.

Солдати зламали ряди й посунули вперед. Обличчя в них пашіли, то тут, то там котрийсь потрясав гвинтівкою з багнетом. За солдатами переглядалися злякані цивільні, вони штовхали одне одного — хтось хотів підійти ближче, хтось намагався вибратися з натовпу.

Дюдакович говорив далі. Хвилювання наростало. Один солдат пропхався крізь натовп своїх товаришів і побіг сходами вгору, решта — за ним.

Ейнарсон урвав товстуна, підійшов на край сходів і закричав до зведених облич голосом людини, яка звикла командувати.

Солдати на сходах поточилися. Ейнарсон закричав знову. Порушені лави помалу вирівнювалися, приклади гвинтівок опустились на землю. Ейнарсон трохи постояв мовчки, уп'явшись очима в своє військо, потім звернувся до нього з промовою. Із його слів я втнув не більше, ніж із міністрових, але враження вони справили. І лють, без сумніву, з облич унизу зійшла.