Читать «Код да Вінчі (підліткова версія)» онлайн - страница 158

Непевність її відповіді похитнула його впевненість.

— То Святий Грааль у камері під нами?

Вона засміялась.

— Лише в духовному сенсі. Однією з найдавніших і найповажніших місій Пріорату було повернення Грааля на його батьківщину, до Франції, де він мав би лишатися навічно. Протягом століть його возили з місця на місце, щоб убезпечити. Дуже недостойно. Коли Жак став Великим магістром, він узяв на себе обов’язок поновити історичну справедливість, повернути його до Франції та побудувати для нього спочивальню, гідну цариці.

— І він зробив це?

Тепер її обличчя стало серйозним.

— Містере Ленґдон, як куратор Фонду, я можу напевне сказати вам, що Грааль більше не в Рослін.

Ленґдон вирішив не відступати.

— Але ж вважається, що наріжний камінь вказує те місце, де Святий Грааль заховано саме зараз. Чому ж він вказує на Рослін?

— Можливо, ви хибно витлумачили значення.

— Але як можна сказати ясніше, ніж сказано тут? — спитав він. — Ми стоїмо над підземним приміщенням, позначеним мечем і чашею, під стелею із зірок, в оточенні мистецьких виробів масонів. Усе вказує на Рослін.

— Гаразд, то покажіть мені той загадковий вірш, — вона розгорнула папірус і голосно й виразно прочитала:

Святий Грааль під Рослін вас чекає, Де меч і чаша вхід охороняють. Прикрашена мистецькими дарами, Лежить під зоряними небесами.

Дочитавши, вона замовкла на кілька секунд, поки на її вустах не з’явилась усмішка здогаду:

— Ах, Жак!

Ленґдон з надією глянув на неї.

— Вам це зрозуміло?

Марі втомлено позіхнула.

— Містере Ленґдон, маю зізнатися вам. Я ніколи не була втаємничена в те, де є Грааль саме зараз. Але, звичайно ж, я була одружена із дуже впливовою людиною… і моя жіноча інтуїція дуже потужна. Щось говорить мені, що ви врешті-решт знайдете те, що шукаєте. Одного дня воно зійде до вас, — усміхнулась вона.

За дверима почулися кроки.

— Ви обоє зникли, — сказала Софі, виходячи до них.

— Я залишаю вас, — сказала бабуся, підійшовши до Софі, — на добраніч, принцесо! — Вона поцілувала Софі в чоло. — Не затримуй містера Ленґдона занадто довго.

Ленґдон і Софі провели поглядом бабусю, яка повернулася до будинку з нетесаного каменю. Коли Софі глянула на нього, в її очах він побачив бурю емоцій.

— Я сподіваюся, це не кінець.

«Для нас так само», — подумав він. Ленґдон бачив, що Софі приголомшена — усе в її житті змінилося за одну ніч.

— З вами все гаразд? Чи не забагато всього відбулося?

Софі тихо всміхнулася.

— У мене є родина. Це поки головне. Як складеться далі — покаже час.

Ленґдон мовчав.

— Ви трохи побудете в нас? — спитала Софі. — Принаймні кілька днів?

Ленґдон зітхнув, бо дуже хотів би цього.

— Вам треба деякий час побути з вашою родиною, Софі. А я завтра вранці повертаюсь у Париж.

Вони обоє мовчали. А потім Софі взяла його за руку й вивела з каплиці. Вони рушили вузькою стежкою нагору. Звідти відкривалась чудова панорама шотландського краєвиду, залитого блідим місячним сяйвом, який просіювався крізь хмари, що пливли геть.

Почали з’являтися зорі, а на заході одна цятка світилась яскравіше за інші. Венера. Прадавня богиня лила на землю своє тихе рівне світло.