Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 97

— Мишо, не ображайся на мене за те, що скажу: мені з тобою не цікаво. Ти не питущий. А я люблю, коли весело, коли регочуть, козлом скачуть, на голові стоять. А ти мені про туфельку, про хвостатих… Гадаєш, цікаво? Пробач, за відвертість… О, мені пора… Так, так, так… Куди піти?

Мишко обхопив обома руками торс Діоніса, міцно притулився до його грудей.

— Любий, найкращий. Ти великий, ти могутній, ти все-все можеш. Прошу, не покидай мене.

Знічений Діоніс відсторонив хлопчика.

— Г-м, я не знав, що ти мене любиш… Мишо, але ти не можеш із мною вештатися. Бо я — дорослий. До того ж веду не зовсім гідне життя. Ну, ти вже здогадався, про що я…

— Діонісе, ти справді великий і могутній бог. Ти зміг перетворити піратів на дельфінів, а корабель — на острів. Будь ласка, допоможи мені дістати шапку Арпоксая. Не сумнівайся, у тебе все вийде.

Бог затулив своєю долонею Мишків рот і у такий спосіб примусив його замовкнути. По тому, задумливий, ходив, розмахуючи чарівною палицею. Мишко переживав, що бог хоче чкурнути і роздумає, як те учинити. Діоніс зупинився перед ним і мовив:

— Якщо я тебе самого відправлю під воду? Га? — Він на хвильку замислився. — А чому б його і не відправити?

У Мишка очі вилізли з орбіт.

— Діонісе, ти забув, що я не бог, не дельфін і не риба. Я — людина. У мене немає зябер. Я відразу потону.

— Про те не турбуйся. Ну, що? Згоден?

Хлопчик до всього був готовий, але не до такого подвигу. Він опустив голову, рив босою ногою у піску рівчак. Діонісій довірливо ділився з ним:

— Я оце ходив і думав, думав. Згоден, я наговорив тобі зайвого. Але я тебе теж полюбив. Ти для мене як молодший брат. Справді… Серце у тебе добре, чуйне. Тому я подумав: «Можливо, святоші підпустять його до себе. Такого доброго, такого лагідного, а головне — щирого. Повчали ж мудреці: хто дитину прийме, той бога прийняв…» Мовиться, звичайно, про найсильнішого бога… Так, вирішено. Ти сам знімеш шапку.

Хлопчик рвучко підвів голову.

— Святоші мене до шапки не підпускають. Я хотів її зняти. Навіть торкнувся до неї….

Діоніс замахав обома руками.

— Тоді ти сидів на звірові. А зараз прибудеш до них сам-самісінький.

— Я згоден, — дивлячись прямо в протверезілі Діонісові очі, відповів Мишко.

— От і добре. Тоді ходімо до Гіпакірію.

— Куди? Куди?

— Та до річки. Вона тут, недалеко. Називають її так. Скляна Гора на ній стоїть.

— Скляна Гора не в річці, вона в морі, — нагадав Мишко. — Далеко в морі.

— Це довго розказувати. Місто, яке заснували святоші й живуть у ньому, стоїть у дельті цієї річки, — переконливо казав Діоніс. — Ходімо, ходімо.

— Нікуди я не піду, — прийняв незалежну позу хлопчик.

— Що ж… Зауваж: я цього не хотів… Але ти своєю впертістю змусив мене викликати столичок, — виголосив Діоніс.

Задоволений, він з посмішкою на устах тер руки.

— Приготуйся, Мишо, слухати. Розповідь буде довгою.

Бог виноробства і гульні театральним жестом відвів праву руку і ловко крутнув древком.

Діоніс ображається на Мишка за тітку Неонілу

Другий стіл, так само, як і попередній, закладений повними тарелями і дзбаном. Мишко вибирав із китиці рожевого винограду найкрупніші ягоди. Від м’яса його нудило, а від пундиків, коржиків і халви взагалі вернуло. Зате Діоніс почувався за обіднім столом, мов риба у воді. Він смакував янтарне вино і прицмокував.