Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 98

— Розказуй, ну розказуй про Скляну Гору, — невтомно просив Мишко.

— Та зачекай, — відмахувався Діонісій, наповнюючи по самі вінця кантар. — То розмова серйозна. Для неї я ще не набрав потрібної кондиції.

— Коли набереш, то спати захочеш. Я тебе знаю. Скажи, ти буваєш в Ольвії?

— Буваю.

– Ію бачив?

— Ні.

— Чому? Ти ж частенько гостював у їхній домівці. Дружив із Неонілою, Іїною мамою.

Діоніс повільно дудлив вино, а ще повільніше клав порожній кантар на стіл. А як поклав, то голосно обурився:

— Ні, ви бачили такого нахабу? Бачили? Накапостив разом із дівчиськом, а тепер безневинним голосом питає: «Ію бачив?» Тьху! Нахабно знущається.

Мишко зіщулився, адже Діоніс знову вів мову з невидимими слухачами. Наразі не хвалив його за глибокі знання, а скаржився на нього.

Раптом Діоніс тарахнув кулаком по столу. Мишко підскочив і опустився на стілець, вронивши у пісок рожеву ягоду. Олімпійський бог несамовито горлав на оторопілого хлопчика:

— Попрошу в моє приватне життя не втручатися. З Неонілою ми дружили. Звичайно, не без того… Розпивали один або й два дзбаники. Але ж потім як нам було весело. А ви з дівчиськом утрутилися. Зробили так, що Неоніла зазналася й перестала зі мною дружити. І, взагалі, — не хоче мене знати.

Останні слова Діоніс бурмотів крізь сльози, які незграбно розтирав по щоках. Можливо, засоромився сліз, бо схопив індиче стегно і люто згризав із кістки м’ясо.

Мишко не наважувався і слова вставити. Настрій його остаточно зіпсувався. Він удавав, що розглядає морський краєвид на горизонті.

Діоніс швиргонув від «столичка» кістку й гучно відригнув. Узявся повчати Мишка:

— Слухай мене, хлопче, і запам’ятовуй. Вважаєш, що тут, де оце ми з тобою сидимо, завжди так було.

— А як було? — обернувся до буйного наставника хлопчик.

— По-перше, море було ген-ген. Звідси й не видно. Річка Гіпакірій була глибшою. Вона несла прісні води у обривистих кам’яних обіймах, що каньйоном називаються.

— Вже уявив собі цю картину. Це, як Південний Буг. Там мій татко. Однокласники теж там — Петько з Катрусею. А з ними Еколог із Тарасом, студентом.

— Попрошу не перебивати! (Діоніс стукнув жезлом по столу і витримав педагогічну паузу.) Так, на чому я зупинився?

— На каньйоні, — радо підказав Мишко.

Він, справді, радів, що бог перестав сердитися на нього через тітку Неонілу, яка кинула дудлити вино і з Діонісом не водила компанії.

— Давно це було. У дельті Гіпакірій на стовпах, зроблених із залізного дерева, будували свої халупи святоші. Боги їм розказали про зледеніння, про всесвітній потоп…

Розповідь Діоніса катастрофічно затягувалася. Мишко набрався сміливості й пискнув:

— Я чув уже про те. Селище називалось Ук-Ра. Шаман розповідав скіфам цю легенду біля вогнища. Я слухав уважно. Усе запам’ятав.

Діоніс знову витримав педагогічну паузу — значно довшу за попередню.