Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 58

— О, Арпоксаю, пращуре траспій і катіар. Залишив, батьку, нам шапку свою залізну. Велику силу вона має. А особливо тризуб, що вилитий зверху. Заповідав, батьку, нащадкам своїм у час найвищого сонця вбирати енергію Гойтасира. А все для того, щоб рука сколота була сильна, стріли слала у звіра і ворога непомильно, а голова в нього не боліла та не переймалася клопотами земного тимчасового буття.

— Та знаємо ми про це, знаємо, — усе таки вставив репліку Скіл. — Про шапку спитай. Де вона?

У бік начальника Мадій і вухом не повів. Зробився просто навіжений, сам не свій. Розчепіривши п’ятірню правої руки, окреслив навколо себе майданчик. Напружену правицю він стрімко звів. Направив її у бік моря. З долоні вдарило, мов із потужного прожектора, світло. Скіфи разом зойкнули і стихли.

Над морським простором в обрамленні світлого коридору тремтіло хитке повітря. Удалині коридору вирізнилася вертикальна риска. Вона міняла обриси. Врешті-решт окреслився білястий конус, схожий на гору.

Мишко милувався видінням. «Гарна картинка. Напевне, айсберг. Ой, на вершечку щось чорніє.» Хлопчик завмер, вдивляючись у темний предмет.

— Там шапка! Я бачу шапку — верещав і тицяв пальцем у хитку картинку.

— Де шапка? Яка шапка? — скрикнула уві сні Елісса.

Малі фінікійці, що мирно спали під кущем бузини, ворухнулися. Вони ще міцніше заснули.

Видіння розчинилося в смоляній темряві.

Глава шоста

Скіл радиться з сотнею, як зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая

Кочівники перебували у стані солодкого напівзабуття. Несподівано скрикнув знервований Скіл.

– І що далі? Вислухали ворожбитів, шамана, якого Табіті щедро обдарувала талантом розказувати легенди та демонструвати картинки. Але ні від кого ми не почули головного. А саме, як зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая.

— Пане, чому б птаха не використати? Приміром, яструба, вихованого для полювання, — запропонував воїн, що стояв від Скіла справа.

— Не вийде. Яструба навчили брати тварин, яких збила стріла, — заперечив воїн, що стояв від Скіла зліва.

— Хижий птах Боривітер служить Ламії, — роздумував воїн, що стояв навпроти Скіла.

Воєначальник обвів свою сотню пекучим поглядом. У поле його зору попав Лікон. Скіл іронічно запитав:

— Головний десятнику, тебе вже не нудить? Мовчиш? Напередодні ти служив у царському загоні з особливих доручень. Атож мав би щось розумне мені підказати.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — відчеканив Лікон. — Готовий віддано тобі, начальнику, і царю царів служити. Але насмілюсь заперечити: я не один із того загону. Десятник Пат, старшина Гмирі, начальник загону розвідників Мук теж…

— Не те говориш, — перервав гнівливо Скіл. — Ти хоч тямиш, про що зараз говоримо?

— Аякже. Про Скляну Гору. Та Гора у морі. Вона височенна і невидима. Вночі підпливає до берегів вітчизни, щоб набратися діяльних сил.

Скіл зашипів на Скіла: