Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 46

— Лули німий? Тоді говори замість брата.

— Що казати? — трималася сміливо дівчинка.

— Чий псяра? Як добратися до нього?

— Не псяра, а Тіфончик. Тіфончик там сидить, — насміхалася дівчинка з тупого скіфа, ще й показала йому язика. — Е-е-е.

Гундзя протяжно скрипнув зубами. Але сукенку на її грудях відпустив. Мишка вразив Еліссин поступок. Вона безстрашно кидалася на вояків, яких називала дикунами. Вона, мов доросла, захищала свого братика.

— Не бреши. Ач, яка. Тіфончик, Тіфончик, — гугнявив вояк.

— Потвору не годують. Це не свиня і не бичок-третячок, від яких матимеш користь. Тут щось інше, — хтось із гурту підтримав товариша.

— Як до лігва звіра підійти, хай малий покаже, — хтось крикнув через голови.

— Може звірюка наш скарб стереже? А ми все колами ходимо, — напирали задні.

Неандерталець звернувся до задумливого Хорошуна:

— Що велиш робити, пане головний десятнику?

Хорошун знизав плечима. Розважливо мовив:

— Чуєте, як страхітливо реве — земля двигтить. Монстра не можна випускати, розірве кожного. То ж сам Тіфон.

— Чого ж його… того… годували? — щиро дивувався Гундзя.

— Пожертву приносили, щоб не виліз і не порвав усіх. — Хорошун повернув вродливе обличчя до сотника. — Скіле, не подобається мені тут усе. А з хлопця що візьмеш? Малий і німий. Ходімо з цього міста. Пошукаємо скарб в іншому місці. Приміром, у Херсонесі.

— Допитайте дітей! — твердо наказав Скіл.

Гундзя задоволено гигикав. Тер лопатоподібні долоні й погрожував:

— Зараз я вас… тобто пурпурні молюски, провчу. Ой провчу. Запам’ятаєте мене, десятника Пата…

Елісса обняла братика, ротик якого плаксиво скривився.

Неандерталець басисто командував:

— Збирайте мотлох та зносьте на купу. Підсмажимо поросят.

Мишко позадкував. Чого доброго йому теж улаштують допит і підсмажать.

Лулі скрикнув і заплакав. Крізь сльози белькотів, а мовою жестів щось розказував сестрі.

Елісса підняла руки, прохаючи тиші:

— Зачекайте! Братик дещо пригадав.

— О, гарненькі дітки, догадливі, — затанцював Кувікало, що викотився наперед (одного погляду вистачило Мишкові, щоб його впізнати). — Кажи, панночко, а ми до ладу і швиденько все вчинимо.

— Потрібно йти до комори. Там спуск, що веде у підвал, — гидливо фиркнула Елісса.

Вона першою попрямувала до комори, стіни якої біліли у просвітку кущів. Кувікало підкотився до Лулі. Поросячим голосом проспівав:

— Дитинко, дай дядькові ручку, щоб носа не розквасив.

— Не торкайся братика, — погрозливо скрикнула Елісса.

Кувікало склав рот буквою «О» і відійшов. Мишка вкотре здивувала Еліссина сміливість. Заплаканий Лулі покірно дріботів поряд зі своєю турботливо-сміливою сестричкою.

Фінікійці взялися за руки і, не озираючись, побігли. Мишко розштовхував скіфів, щоб дітей наздогнати. Ненароком зачепив ліктем Гундзю. Він бачив, що близнята забігли в комору і піддав швидкості. Але Гундзя біля самих дверей садонув ребром руки йому в спину. Мишко не залишився в боргу — свиснув підступникові у п’яту вище кісточки. Гундзя охнув. Хотів садонути в спину хлопчаку ще раз. Але тут гримнув сердитий голос Скіла: