Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 48

Скіфи добираються до звіра, що у підземеллі

Малий фінікієць уважно дивився собі під ноги. Мишко теж прикипів очима до кам’яної підлоги. Він побачив отвір, що був трохи ширший за долоню дорослого чоловіка.

Зігнутий Кувікало стромляв у отвір смолоскип і боязко заглядав туди.

— Ну, щось там бачиш? — запитував Скіл.

— Темно. Нічого не видно, — виправдовувався пузань.

Скіл втратив над собою контроль. Кричав:

— Чого заніміли? Та робіть щось! Шукайте лопати, інші знаряддя. Треба добратися до звіра. Гей, головний десятнику? Хлопці, гукніть до нього.

— Скіле, Лікону зле. Його нудить. Він у садку, блює, — зі співчуттям обізвався Мук.

— От що значить мішана кров. Та ще й ніжна — грецька, — гудів басом Неандерталець. Він вийшов наперед, похитуючись на ногах-колесах. Відіпхнув від отвору Кувікала.

— Відійди. Я знайшов заступ. Вмить яму розкопаю.

— Копай, Гмирю, копай. Діло, бачу, з місця без тебе не зрушить, — підохочував старшину Скіл.

У сильних руках металеве окуття голосисто скрипіло, наче його водили поверхнею заліза чи скла.

— Ну, що? Копаєш? — нервував Скіл.

Гмирі, що добросовісно налягав на заступ, на своєму задумі постав крапку:

— Неможливо копати. Будинок, гадаю, звели на скелі.

— Але ж звіра якось туди заточили. Значить, має бути вхід, — обурився Скіл.

Своїм високим знервованим голосом молодик піднімав сферичне склепіння підвального приміщення.

— Це розколина в камені. Веде, напевне, в підземну печеру. Через розколину звірові подавали їсти, — припускав старшина.

— Так то ж Тіфон, — кувікнув тремтячим голосом пузань.

— Тіфон чи не Тіфон, а перевірити треба, — гарикнув на обох Скіл.

Над розколиною схилився Лулі. Він лагідно белькотів. Звір озвався. Його ляскотливе виття чулося зовсім близько. Мишко припустив, що звір звівся на задні лапи, а носа встромив у отвір.

Держално зі смолоскипом, що тримав Кувікало, тремтіло. Він передав його розгубленому Муку, а сам задки, задки і затерся поміж вояками. Скіл торсав Лулю.

— Малий, ти мене чуєш? Допоможи, нам. Ми хочемо добратися туди, де звір сидить. У його лігво, — лагідно просив Скіл.

Луліні великі очі ще побільшали.

— Не бійся, хлопчику. Нам треба добратися до звіра. Ми його визволимо. Випустимо на волю…

Украдливий лагідний голос сотника заспокійливо діяв на хлопчика. Він щось пригадав, бо метнувся до темного кутка. Довго шарудів там. Викотив клубок міцної вірьовки. Кувікало (у тому кутку ховався) пер, аж вгинався, металеву палицю.

— От тепер діло піде, — повеселішав Скіл. — Зробіть із вірьовки петлю. Та не таку. Велику. Щоб голова звіра пройшла. Муку, нагнись. Світи у дірку. А ви, хлопці, накинете звірюці петлю на шию. Малий, поговори з ним. Поговори. У тебе гарно виходить.

Лулі присів і видав гортанні звуки. Тварина у відповідь неспокійно вила.