Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 18

Елісса підхопилася. Обсмикнула сукенку і скомандувала:

— Хлопчики, гайда до найвищої башти. Звідти далеко видно. А захочемо, то вийдемо у степ, де пасуться коні. Зловимо їх і погасаємо верхи.

Мишкові теж не сиділося.

— Згоден! Гайда! Побігли!

Проте Лулі не зрушив із місця. Він тицяв вказівним пальцем у бік комори і водив коло рота, як ложкою. Незадоволений, він щось вперто втокмачував сестрі. Елісса енергійно відповіла братові жестами.

Мишкові кортіло побігати містом. Він переживав, що через без’язикого, насупленого Лулі, мандрівка не відбудеться. Елісса перевела жести свого брата:

— Лулі каже: «Хлопчик із дороги. Він голодний. Треба йому дати чогось поїсти. Нам теж не завадило б підкріпитися». Мій братик, Михайле, про тебе турбується. Братик добрий.

Близнята знову розмовляли жестами.

«Вважають мене малюком, для якого підійшов час годувати», — про себе думав Мишко.

Він хотів сказати Еліссі, що не голодний. Але вона його випередила.

— Я сказала братикові, щоб ішов на кухню і зібрав харчі в торбу. Лулі нас наздожене. На башті перекусимо, бо я теж голодна.

Задоволений Мишко у відповідь кивав головою. Він дивився на Еліссу відкрито, зі захватом.

«Класна дівчинка. Не тільки симпатична, але й розторопна. Від неї я багато узнаю цікавого. Буду з нею дружити.»

Діти сповзли з тапчана. Лулі почалапав до комори. Елісса, пригинаючись, побігла між фруктовими деревами, що розпустили гілля. Мишко біг за нею слідом.

Дорогою Мишка пронизала прикра думка: він забув запитати Еліссу про сині риски на її щоці. «Спитаю про це на башті», — заспокоїв себе.

Мстива Ламія

Елісса доріг не вибирала. Плуганила навпростець, собачими стежками.

— Цу-цу-цу, — покликав Мишко.

Але жоден песик не обізвався, не вибіг із кущів і не приєднався до нього.

Мишко догнав Еліссу.

— Де собаки?

— Там, де й люди, — кинула на ходу Елісса. — Собак і кішок теж забрала Ламія.

— Ламія? Хто вона? Відьма?

Елісса так стрімко зупинилася, що Мишко відскочив від неї на кілька кроків назад. Вона розширила чорні очиська і водила ними, як збільшувальним апаратом — лупою чи мікроскопом. Немовби його вперше бачила. Уважно оглянула блакитну футболку з нашитою на грудях білою кишенею, короткі джинсові штанці. Витріщалася на кросівки. Уважно дивилася на руки і ноги. Перевела погляд на обличчя. Хлопчик завмер, коли фінікійка, зморщивши гостренького носа, придивлялася до його носа, кирпатого. Довго розглядала відстовбурчені вуха. Йому зробилося чомусь лячно і він густо почервонів.

Закінчивши огляд, Елісса презирливо пхикнула:

— Не знаєш Ламію? У такому разі, який з тебе скіф!

— Скіф, — несміливо обізвався Мишко. І тут же збрехав: — Я з батьками довго жив у Карфагені. Тому не про все знаю, що тут діється.

— У Карт-Хадаші? — прошепотіла дівчинка.

Мишко затамував дух. Він, звичайно, зрозумів, що Карт-Хадашем фінікійці називали Карфаген. А злякався, бо Елісса кількома примітивними запитаннями виведе його на чисту воду. Та чому вона мовчить? Мишко непомітно скосив очі на дівчинку. Що з нею? Тремтить, рожевого ротика скривила. Ще чого доброго заплаче. Дівчатка всі плакси. Навіть бойові. Як оця…