Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 17

Мишко заспокоїв Еліссу:

— Не бійся. Я вас напоїв чудодійними ліками, які аспірином називають. Сам теж проковтнув пігулку. Вдома. Усе обійдеться. Повірте мені. Моя мама класний фельдшер.

— Гаразд. Ми з братиком знаємо багато цікавих місць. Покажемо тобі.

Стоголовий Тіфон, що під землею, рветься на волю

Мишко розкошував. У нього з’явилися друзі. Щоправда, крім Лулі з Еліссою в місті ні душі. Але нікого їм і не потрібно. Дорослі страшенно занудливі. А понад усе люблять командувати. Тільки й чуєш з їхнього боку: «Но, но. Не руш! Сиди каменем! Не смій чіпати! Помий руки!». Дорослі частенько не володіють своїми емоціями і кричать на дітей. А захочуть — і відлупцюють малих за непослух. Без дорослих таки краще.

Але чому, коли складається все дуже добре, неодмінно вскочиш у халепу? І тоді все добре і приємне йде шкереберть. Так було і цього разу. Звідкись долинуло замогильне ревище. Земля під ногами в Мишка почала двигтіти. У нього під футболкою (вже повністю висохла після купелі в морі) побігли дрижаки. Хлопчик тримався за край тапчана, щоб не впасти. Досить з нього болісних приземлень!

Замогильне ревище обірвалося так само раптово, як і долинуло.

— Що то було? — запитав Мишко.

Лулі завмер, опустивши очі. Зате Елісска противно хіхікала.

— Злякався? Признайся: злякався? О, спочатку я теж боялася, а потім звикла до жахливих звуків. Не бійся. То Тіфончик буянить.

Лулі догідливо хитав голівкою й посміхався. Проте Мишко все ще боявся. Водночас гарячково пригадуючи історію звірюки, яку стародавні греки називали Тіфоном. І мав таки рацію. Бо Елісска підступно запитала:

— Знаєш про такого звіра?

— Звичайно, знаю, — байдуже кинув п’ятикласник.

Він дійсно пригадав міф про страшного і огидного звіра античних часів. Напівлюдина-напівзвір, синок Геї-землі Тіфон одночасно торкався руками неба там, де сонце сходить, і там, де заходить. На плечах носив сто голів із чорними язиками та вогненними очима. Голови своєї мови не мали. Вони копіювали звуки птахів, левів, вовків, биків, жаб. Це страхіття могло літати (тіло мало заросле волоссям і пір’ям). Лякало всіх вогнем і димом. Навсібіч сипало всепропікаючими іскри. Зевс, олімпійський найсильніший бог, розправився з потворою — скинув її у безодню. Задля більшої певності ще й завалив те місце високою горою Етною.

Легковажне ставлення близнят до Тіфончика позитивно вплинуло на Мишка. Він заспокоївся. А про себе дійшов такого висновку: «Під Каркідою в надрах землі є глибокі тріщини. Через них із тартару доходять крики якогось чудовиська».

Раптом земля знову задвигтіла. Тепер долинав жалісний голос, схожий на скигління песика. Мишко на звірюку не зважав. Навпаки, підстрибував на твердому тапчані, примовляючи:

— Голубчику, не подобається у темряві сидіти? На землі, серед людей, тобі не місце. Надто ти великий і страшний. Сиди собі в тартарі і не скімли.

Елісса щасливо сміялася. А Лулі супився, підшморгував і наставляв вуха. «Потерпає, що страховидло вилізе і його, як найменшого, зжере», — припустив Мишко.