Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 16

— Кабанчика дикого?

— Та ні, пса. Я теж любила Веприка. Ми з братиком тужили, коли Веприк побіг до своїх, що без тіні. Одного разу Лулі подорожував із Веприком на кораблі нашого господаря. Я переживала за братика. Але Лулі мандрував не довго.

— У вас був гарний господар, як татко, — зауважив Мишко.

Чорні блискучі оченята проштрикнули Мишка наскрізь. Через хвильку Елісса заперечила:

— Не мели дурниць. Татко нас любить. Татко лагідний. А цей… холодний, як жаба. Брр.

Страшна історія зникнення людей у місті

Елісса відвернулася від Мишка. Сиділа до нього підкреслено боком. Лулі з осудом зиркав на чужинця і голосно підшморгував.

Мишко прагнув загладити свій промах. Але нічого гарного не придумав. Сказав перше, що блиснуло в голові:

— Веселка ялозив своїм язиком губи твого брата.

Лулі плаксиво скривився. Елісса гидливо зморщила носика. Скрикнула:

— Фу… Не ялозив! Веселка змащував губи братикові своїм молоком. Мої так само… Це молоко терпке, але приємне. Веселка нас врятував від смерті. Наші душі полетіли би до пращурів, якби не Веселка.

Вона знову відвернулася від Мишка. Мовчала, однак не переставала гладити скляні кульки намиста. Ніжно торкалась опуклих черепашок. Мишко подумав, що дівчинка скучила за своїми прикрасами і тому ними бавиться. А Лулі наїжачував бровенята і крутив голівкою. Немовбито до чогось прислухався.

Мишко хотів побільше узнати. Із таємничим відтінком у голосі розказував:

— Уявляєте, на моїх очах вартовий, що охороняв ворота, розчинився і зник. У мене коліна тремтіли. Я так злякався…

— О, коли починалася пошесть, було дуже страшно.

— Розкажи, Еліссо, розкажи, як усе починалося, — скинувся рибкою допитливий хлопчик.

Елісса втупилася у свої гострі коліна. Притримуючи на них шовкову сукенку, сумовито розповідала:

— Спочатку на місто опустилася біла густа хмара. Всі гадали — туман. А насправді, то була швидкодіюча отрута. Люди вдихали в себе пару і зразу же падали. Потім їхні тіла скляніли і зникали. Дивно, що одяг залишався.

Слухаючи сумну розповідь, Мишко хвилювався. Ним знову, як біля брами, опанував неспокій і страх.

— Щоб не Веселка, ми з братиком теж зникли, — упевнено сказала Елісса.

— Веселка зразу ж змастив вам губи своїм молоком?

— Ні, Веселка відірвався від землі — і став веселкою. Такою, що з’являється на небі після дощу. Коромислом вигнувся над нами і прикрив від туману. Веселка нас врятував.

«Ха-ха. Локшину вішає мені на вуха. Знайшла дурника», — думав про себе Мишко. Він крутнувся. Горщик перехнябився — і хлопчик упав.

Елісса підсунулася до брата.

— Сідай до нас, — доброзичливо запропонувала. — О, тепер не впадеш… Відтоді ми називаємо полоза Веселкою.

Мишко тер забите коліно.

— Я теж Жовтопузика зватиму Веселкою, — обіцяв. — А ще краще Жовтопузиком-Веселкою.

Діти сміялися. А коли замовкли, то привітно поглядали одне на одного. Мишко ненароком звернув увагу на сиві пасма, що все ще лежали на розложистих деревах. Роздумував уголос:

— Хмара, як швидкодіюча отрута. Дивно, що вона досі не зникла.

— Вона не зникає, а піднімається, — ділилася своїми спостереженнями дівчинка. — Треба нам тікати звідси.