Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 134
Лідія Гулько
— Жовтопузик мене чекає. Тоді я йду до нього. Прощайте.
Елісса так рвучко кинулася до Мишка, що у неї на грудях задзвеніли скляні намистинки.
— Мишо, ти так просто і легко нас покидаєш?
Мишко розгубився. Хвилини прощання невимовно болючі.
— Мишо, залишайся з нами, — просив Лулі. — Будеш нам за брата. Старшого.
— Мене ждуть батьки. А ще Катя. Петько також, — твердо сказав Мишко.
— Тоді йди, — схлипнула Елісса й обсмикнула сукенку. — Ні, зачекай.
Вона швидко зняла намисто.
— Візьми його.
— Я — не дівчинка. Я не ношу прикрас.
— Каті подаруєш.
— Мишо, Мишо, — підскакував Лулі. — І сережку, мою сережку бери. На пам’ять про мене.
— Спасибі. Сережка мені з першого разу сподобалася. Коли ви хворі лежали на тапчані, то я її уважно розглядав. Прикро, що дірки у вусі не маю.
— О, вухо не трудно проколоти, — похопилась Елісса. — Ну ж бо, сідай. Зараз штрикну. Висітиме цяцька у вусі, наче матуся тебе привела на світ із нею.
Мишко навіть не скривився, коли Елісса гостряком кістки розколупувала у вусі дірку. Не скривився, бо у ньому, всередині, нила ще більша рана. Вона з’явилася перед розлукою з друзями і завдавала йому страждань.
— От і все, — мовила Елісса, задоволена своєю роботою.
Мишко журився:
— А я нічого не маю такого, щоб залишити вам на пам’ять.
Лулі шарпнув Мишка за ремінець.
— Подаруй мені ось це.
Мишко намацав на грудях воронячий карборунд і зойкнув:
— Ой, я повинен був віддати його Скілові.
— Шукай вітру в полі, — махнула рукою Елісса. — Далеко уже твій Скіл. Звідси не видно.
— Ги, ги, — сміявся Лулі. У нього від сміху з носа вискочила бурулька. — Потрібен він Скілові. Якась руда зморшкувата горошина. Дай мені її.
— Лулі, будь ласка, не ображайся. Але не можу її віддати… Мене рідні й друзі чекають. Бувайте.
Елісса згадала про своє:
— Нас теж татко на кораблі чекає. До зустрічі, Мишо.
Лулі кулачком стер бурульку й подав Мишкові ту саму руку. Сумним голосом прощався:
— До зустрічі, Мишо.
— До зустрічі, Лулю, — теж сумовито прощався Мишко (він непомітно витер об штанці липкі пальці).
Близнята взялися за руки і потюпали на пристань. Мишко рушив у протилежний бік. Несподівано його проштрикнула згадка. Він розвернувся і гуконув услід близнятам:
— Гей! Стійте! Зупиніться!
Близнята розімкнули руки і крутнулися на Мишків голос. Луліні оченята сяяли діамантами:
— Мишо, ти передумав? Ти їдеш із нами? До Арада? Ура!
Мишко зігнорував запитання. Він не зводив очей з синіх рисочок на Еліссиній щічці.
— Еліссо, для чого ти малюєш сині рисочки?
Близнята перезирнулися. Лулі єхидно гигикав. А Елісса взялася в боки і пискнула:
— Тебе, допитливого, ми все-таки зловили на брехні.
Мишко наїжачився:
— Еліссо, ти про що?
— Коли б ти, як нахвалявся, жив у Карт-Хадаші, то знав би…
— Про що знав?
— А про те, що запитав… Про сині рисочки.
Мишко жалкував, що необачно виказав себе. Брат із сестрою пропікали його наскрізь осудливими поглядами. Нарешті, Елісса змилувалася над ним і пояснила:
— Сині риски на щоках малюють фінікійські жінки. Риски оберігають від заздрісного ока.