Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 136
Лідія Гулько
— Чого я спустився до річки? Ну, чого? Впав, замало носа не розквасив. А тут було стільки цікавого, — нарікав на свою долю Петько.
Остап Якович запропонував:
— Мишко не бачив пороги. Ходімо до річки.
— У мене ноги болять, — вередував Петько.
Хлопчик усівся на валун і буркнув:
– Ідіть собі. Я чекатиму вас тут.
— Гаразд, залишайся, — погодився Остап Якович.
— Я залишуся з братиком, — сказала Катя.
Дівчинка не відводила залюбленого погляду від намиста.
— О, Катю, ти не все знаєш, — пригадав Мишко. — Я Еліссі розказав про тебе.
— Про мене? Що саме?
— Розказав, що ти любиш читати.
— То правда, — заспокоїлася дівчинка.
— Знаєш, що Елісса тобі порадила?
— Ні, не знаю.
— Елісса сказала: «Хай Катя намалює чорнилом на лівій щічці рисочки. Вони оберігатимуть її від поганого ока».
Катя роздумувала.
— Чорнила немає. Мишо, а ти не запитав Еліссу, чи можна рисочки малювати пастою, якою пишемо в зошиті.
— Так, спитав.
– І що?
— Вона сказала… вона сказала…
— Головне, щоб фарба була синя, — докинув Остап Якович.
Мишко усвідомив, що гідну нагороду за свою працю він отримав
— Скіл не господар свого слова. Не виконав своєї обіцянки. Я зняв зі Скляної Гори шапку Арпоксая. Скіл мене обманув — нічого за роботу не дав.
— То погано. За роботу треба платити. До того ж між вами була домовленість.
Мишко відчув батькову підтримку. Довірливо з ним ділився:
— Татку, Скіл прямо стелився переді мною. Запевняв: «Усе, усе, матимеш. І сагайдак зі стрілами та луком, і меч у кованих золотом піхвах, із багатим руків’ям. А ще спис із добре наточеним лезом». Чому я пустомелі вірив?
Остап Якович задумливо хитав головою.
Від річки віяло приємною прохолодою. А монотонний гуркіт і рев води, здибленої кам’яними перепонами, зовсім не дратували, а навпаки — заспокоювали. Вдалині виднілися фігури Еколога і Тараса. Обидва мирно говорили й водночас милувалися прекрасним довкіллям. Мишка невпинно тягло до річки, води якої битися в пороги і розсипалися феєрверком бризок. Остап Якович затримав сина. Повернув його обличчям до себе. Проникливо запитав:
— Синку, хіба ти не отримав нагороду за свою працю?
— Яку? — скрикнув Мишко.
— Ти аж захлинався, коли розвідав, що плавав у кам’яних чоботах, літав на Вовкові… Невже під час подорожі ти мало взнав? А спілкування зі скіфськими вояками, фінікійськими дітьми теж не залишило доброго сліду? Нічого не дали для твого духовного росту?
Хлопчик опустив голову. Приспана совість враз ожила й мучила його. Він зрозумів, що виглядав невдячним хлопчаком. Хоча… Хіба існують на світі дарунки, що переважать побачене у Каркіді, морі, Степу. А ще дружба з Лулі, Еліссою, Борисом…
Остап Якович підбадьорив похнюпленого сина:
— Мудро повчали древні: стояча вода шляху до моря не проб’є. Біжи до порогів. Подивись, як води Південного Бугу красиво нуртують. А насправді борються за вихід у безмежжя світового океану. Скіфи називали його Зовнішнім морем.
Пережиті за день події, також образи стовпилися в голові хлопчика і відганяли сон. Остап Якович зайшов до сина, щоб побажати йому доброї ночі. Присів на ліжко. Мишко ділився з батьком своїми мріями:
