Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 135
Лідія Гулько
— А-а-а-а, — протягнув Мишко.
Подумки він картав себе: «Тупак. Міг би й сам здогадатися і не запитувати».
— Каті розкажи. Хай вона чорнилом рисочки малює. Чорнило готують із кальмарів.
При згадці про кальмари Мишко набурмосився. По паузі уточнив:
— А можна малювати їх синьою пастою, що в кульковій ручці?
У близнят збільшилися очі. Обоє дивилися на Мишка пильно, мовби через збільшувальну лупу. Мишко почувався вельми некомфортно. Тупцяв на місці.
— То я піду…
– Іди, іди, скіфе. Хто ти, однак, насправді?
Глава остання
Катя тішиться намистом, а Петько нервує
— Михайлику, що трапилося? Ти впав? Забився?
Вираз батькового обличчя видавав велику стурбованість.
Мишко скоромовкою випалив:
— Татку, я побував у Каркіді. Я бачив Скіла. Я літав на Вовкові. Я плавав у кам’яних чоботах Гостинним морем. Я зняв зі Скляної Гори залізну шапку Арпоксая, а потім передав її скіфам. А ще, таточку, я спас від смерті малих фінікійців. Знаєш, не було б пігулок, які мама, а потім ти…
Хлопчик запнувся. До них підбігли захекані Петрик із Катрусею. Дівчинка тремтячим від хвилювання голосом запитувала:
— Мишо, чому так довго не йшов до нас? Ми чекали тебе, чекали… Унизу, коло річки так цікаво… Ой, що це?
Мишко тупився в намисто, кінці якого звисали з його долоні. Скляні кульки намиста чергувалися з черепашками каурі. Еліссине намисто. Мишко перевів очі на батька.
Остап Якович із розумінням кивнув головою. Мишко осмілів.
— На, візьми. Воно твоє.
— Моє? Де ти його взяв?
— Та тут… На камені.
— Хі, хі, — недобре засміявся Петько. — А сережку — теж на камені знайшов?
— Сережку? Яку сережку?
— Не знаєш? Вона у твоєму вусі стирчить, — реготнув товаришок.
Миша гарячково мізкував, щоб таке правдоподібне сказати. Але подав голос батько. Він звучав спокійно, але іронічно.
— А ми сперечалися: чи вийде з Петрика гарний міліціонер? Домовилися: якщо відразу помітить сережку, тоді йому місце в міліції, а якщо ні — то тоді…
— Але ж я помітив сережку! Правда ж, замітив, — верещав Петько.
Остап Якович із прикрістю в голосі сказав:
— Так, помітив. Але, чесно кажучи, пізненько. Петрику, не переживай. Кожна професія по-своєму цікава й потрібна людям.
— Ні, я хочу бути міліціонером. Я буду уважний. Я виправлюсь, — плутався у словах хлопчик.
Несподівано Мишко згадав про кросівки, які загубив у морі. Він зі страхом глянув на ноги. О, взуття без будь-яких змін на ньому.
Катруся, що перебирала скляні й черепашкові намистини, стиха мовила:
— Негарно присвоювати чуже. Це намисто хтось забув на камені.
— А я кажу — намисто твоє, — розсердився Мишко. — Щоправда, намисто не знайшов. Мені його дали.
— Хто дав?
— Та… — знітився Мишко. — Я шукав біля валунів гвоздику ланцетну. Хотів тобі показати, як вона цвіте. Але не знайшов. До мене підійшли люди. Дівчинка сказала: «Там, коло річки, гуляє чемна дівчинка. Передай їй ось це намисто».
— Як дівчинку звати? — гостро запитала Катя.
— Елісса, — не моргнувши оком, випалив Мишко.
— Елісса? — перепитав Петько, ніс якого негарно закандзюбився.
— Так, Елісса, — спокійно підтвердив Мишко, що освоївся в ролі вигадника. — Вона і ті, що з нею, іноземці. Туристи.