Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 115

Несподіваний фінал мандрів на чарівній колісниці Мишка не здивував. Колісниця, як він і передбачав, безслідно зникла. Він же стояв по коліна у воді. Добре, хоч крилаті коні підвезли його до самої пристані.

На камінних плитах лежав Вовк і вдавав, що спить. Хлопчик до товариша заулюлюкав. Вовк повернув на голос голову, але з місця не зрушив.

Невдовзі хлопчик крутив перед носом Вовка залізною шапкою. Натхненно хвалився:

— Я сам, без твоєї допомоги її зняв.

— То добре. Бо я занепав духом був.

— Переживав, що скіфам доведеться покинути свою батьківщину?

— Мені байдуже. Просто потерпаю: чи не доведеться вікувати у вовчій шкурі? Хай ця шапка скіфам пилом на вітрах розвіється.

Мишко запевнив Вовка:

— Твоє закляття скоро здійсниться. Бачиш, яка шапка чорна й негарна. Годиться хіба що на металобрухт.

Вовк підняв лапу й дзенькнув кігтями два рази по шапці. Почувся виразний мелодійний звук. Кудлатий товариш прислухався, водячи туди-сюди людськими очима. Клацнув схвально іклами.

— Такий метал не піддається ерозії. Скіфи знають секрет, як плавити залізну руду, і не продають його. А ми, неври, все ще виливаємо ножі та серпи з болотяної руди.

Вовк послав на північ погляд, сповнений людського смутку. Мишко запропонував Вовкові:

— Побігли до скіфів. Шапку Арпоксая віддамо Скілові.

Вовк чомусь не поділяв з Мишком радості, бо сумовито хитав головою. Хлопчик уважним оком окинув похнюпленого Вовка. Через хвильку щиро йому обіцяв:

— Я попрошу Мадія зняти з тебе чари.

Вовк струсив із носа краплі сліз.

— Перекидай через мою спину ногу та міцно тримайся за ошийника. Полетимо. Так хутчіше буде. Мені треба ще добиратися до своїх. Вони працюють у копальнях, вантажать на мажі сіль. Дорога до землі холодних вітрів не близька.

— Зачекай. Он валяється торба з-під сніданку. Шапку покладу в торбу. Так зручніше її тримати.

Лулі заговорив

Мишко здалеку помітив на майдані великий натовп. Наказовим тоном хлопчик прокричав у кошлате вухо:

— Прямуй до майдану. Там щось цікаве відбувається.

— Але там немає шамана і сотника, — упирався Вовк. — Приземлимося біля них.

Мишкові не сиділося.

— О, бачу Лулю. Елісса з ним. Кому кажу, сідай.

— Грр. То все чужинці. Скіла з Мадієм і близько нема. Мені потрібен шаман, — гарчав Вовк.

Мишка дратував непослух Вовка. Він стиснув ногами черево звіра, а для певності ще й стусонув його залізною шапкою.

— Слухайся мене. Я знайшов шапку. Значить, я командир.

Вовк завив від болю, але скерував свій політ униз.

Цього разу реактивний двигун спрацював погано. Швидкості не переключилися і літуни буквально звалилися людям на голови. Все сталося так стрімко і несподівано, що одні вояки впали, інші кинулися врозтіч. Зчинився гвалт, крик, вереск. Елісса безтямно пищала.

Мишко, який проорав носом три метри і налетів на мармурову колону, поволеньки звівся. Хлопчик поклав біля ноги торбу і завзято тер забитого лоба. До нього підскіками підбіг Лулі.