Читать «Загадка дивного кохання» онлайн - страница 34

57

Вона здивувалась його спостережливості і мовила

тихим жалібним голосом:

– І ти без аналізів дійшов висновку, хто є винуватцем

нашого горя? То правда, саме він, але нині вже нічого змі-

нити не можна, От, коли б ми були знали, що народиться

дитина зі спадковою хворобою, і буде мучитися ціле життя,

то, напевно, поступили би інакше.

Вона не вдавалася в подробиці, що мала на увазі оте

«інакше», але й так було зрозуміло, що шкодує за тим,

що вже змінити не можна. Ніхто із них впродовж бага-

тьох років не дорікав один одному, що мають таке сімейне

нещастя. Юрко побачив у виразі її обличчя сум і вже не був

радий, що затіяв таку неприємну для неї розмову. А вона

продовжувала:

– Я цілком здорова, бо пройшла обстеження вже після

того, як дізналася, яка то в Лесі хвороба, і аналізи показали,

що генетичних відхилень у мене нема. Та й крім того вела і

веду здоровий спосіб життя.

– То чому не розлучилася? – питає Юрко.

– А дочці, що мали б сказати? Віддати в чужі руки не

хотіла – маю совість, і несу свій хрест, хоча він для мене

заважкий, а тепер ти, що так багато взяв обов’язків на себе,

то став для мене найрідніший за всіх на світі.

– І навіть за чоловіка?

Вона нічого не відповіла, лише пригорнула його до

себе і скуйовдила його жорстке настовбурчене волосся, а по

хвилі мовила:

– Ти такий добрий, а я… ми тобі не вірили так довго.

Тепер собі навіть не уявляємо, щоб то сталося, якби ти в

один прекрасний день сказав, що покидаєш нас. Але щоб

там не сталося, я ніколи не залишу Лесю напризволяще.

– Але ж я є біля неї.

– На тебе не можна повністю надіятися, бо можеш, і

маєш на те право, покинути нашу квартиру, коли тобі захо-

четься. Чоловік тебе й досі називає добрим волонтером.

– А ви?

58

– Я так не вважаю. Ти для нас… для мене і Лесі – справж-

ній чародій, якому можна довіритися в усьому. А ще:

можеш називати мене лише по імені й на «ти».

Юрко не знав, що має казати, бо й справді він чинить

добро не з примусу, а з усвідомлення, що так треба.

– Напевно, я піддався твоїм чарам, бо який з мене чародій?

– Юрку, йди до мене, – прокинувшись, заговорила Леся.

– Я тут, уже йду.

Йде Юрко до Лесі й невтішно йому, й журно, що така в

неї тяжка доля.

– Ходімо на подвір’я, – каже до дівчини,– де повно

людей, а птахи літають попід небесами, збираючись відлі-

тати у теплі краї.

І ось вони знову у маленькому скверику. Надворі

дихається вільно, а приємні думки одна за одною в голові

снують.

Леся охоче погоджується з ним, ще трохи – і вони відда-

лилися далеко від квартири. Тут єдина розвага для неї, бо

може спостерігати за людьми, що ходять туди-сюди. Дехто

зустрічає її з Юрком і починає розпитувати Лесю, хто цей

молодий чоловік? Може, брат знайшовся?

Леся починає посміхатися і, набравши повні груди

повітря, голосно, щоб усі чули, мовить:

– Юрко – мій чоловік.

Почувши такі слова, присутні починають сміятися, але

це не є їхні насмішки, а радше радість, що дівчина жартує

і тим живе.

Кожної неділі і в свята, коли надворі гарна погода, то

всією сім’єю йдуть до храму. Юрко привозить її і слуха-

ють Святу Літургію біля церкви, бо досередини не можуть