Читать «Загадка дивного кохання» онлайн - страница 32

явища. Завжди розмову починав Юрко про щось цікаве, а

Леся тут же вставляла своє слово, іноді навіть сперечалася

про побачене чи почуте.

Вона роздивляється навколо і бачить усміхнені обличчя

людей, дехто заклопотаний чимось, поспішає, ступає широ-

кими кроками, оминаючи пішоходів. Леся колись мріяла,

що теж почне ходити, як інші люди, але роки минали, і мрія

про це давно пропала. Вона залишилась такою ж малень-

кою, якою була в дитячі роки, хоч розумово не відставала

54

від інших своїх ровесниць. Правда, не мала такої ґрунтов-

ної освіти, яку здобувають у середній школі, але й так усі

дивуються, що вона багато знає і може підтримати розмову

на будь-яку тему. Часто на вулиці до неї підбігали сусідські

дівчата-школярки, заглядали до візка і питали:

«Ну, коли ж ти нарешті почнеш ходити? Давай ми візь-

мемо тебе попід руки і підемо гуляти».

Леся тільки посміхалась, але це був засмучений усміх,

бо маленькі школярі не розуміли, що вона не може навіть

стояти без чиєїсь допомоги на ногах, а про ходьбу мрія вже

давно покинула її.

Кілька хвилин порозмовляли з нею дівчата, і побігли

кудись, а Леся затулила обличчя рукою, щоб заховати

сльози, що текли по її щоках.

Вона шептала: «Нащо мене батьки таку нещасну наро-

дили? Навіть діти сміються з мене, то нащо жити?» – але,

глянувши на Юрка, починала його про щось розпитувати,

аби відігнати від себе невтішні думки.

Юрко інколи ставав набурмосений, дивлячись на пере-

хожих, які йшли гуртом і про щось жваво розмовляли. Він

теж міг би бути серед них, але не може покинути самот-

ньою немічну дівчину. Не поталанило йому в житті. Та що

вдієш, мало хто із сиріт досягає чогось вагомого в житті.

При згадці про своє убоге сирітство почало млоїти в грудях.

Наче в кінострічці промайнули роки перебування в інтер-

наті, служба в армії, тюрма і…. Леся, яку доглядає уже дру-

гий рік. Збоку, мабуть, декому й дивно спостерігати, як він

котить перед собою візок. Багато хто вважає, що це батько

возить свою дитину. Глянув на дівчину і такий жаль напав

на нього, але то тривало лише мить. Йому не можна бути

біля неї сумним, бо той сум відразу передається дівчині, і

вона починає плакати. Звичайно, плаче тихо, ледь чутно,

але тоді обом стає жалісно і вони тут же вертаються додому,

аби ніхто не бачив їхніх сумних облич.

З кожним роком їй здавалося, що в світі нічого не змі-

нюється. Це, мабуть, від того, що вона залишалась такою

55

самою, як і кілька років раніше. Єдине тішило, що може

читати, слухати, розмовляти з людьми, а Юрко став для неї

найріднішою людиною в світі. Його прихильність до неї, як

їй здавалося, була такою доброзичливою, як батька і матері.

Вона давно усвідомила: батьки весь час переживають, що їм

випала в житті така нещасна доля.

Якось спитала у Юрка: «Скажи, тільки чесно, ти ще не

розчарувався в тому, що вибрав для себе такий нелегкий

шлях у житті?»

«Ніскілечки не жалкую, – сказав голосно, аби всі почули,

хто був неподалік. – Я свою місію виконаю до кінця».

«До кінця мого життя, чи маєш якийсь термін такий, як

присуджують судді за скоєний злочин?»