Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 106

— Чуєш, Наталко, ти його більше в театр не пускай, як би там не рвався, і по зміні те саме перекажи. Зарізович наказав йому посвідчення не видавати, бо його з трупи вичистили. Мали б попередити? Але чого він приперся, чорт його знає?

— Ну да, і матюкається ще, кричить…

— Що ти хочеш, стара гвардія! Нас ще з тобою переживе… — пожартував начальник охорони.

— Та тю на вас! — тюкнула на нього вахтерка, і обоє загадково чомусь посміхнулися.

Важко опустившись у холі на диван для куріння, Сергій Петрович відклав капелюха і, розмотуючи однією рукою кашне, іншою видобув з кишені табакерку і поклав поруч. Намагаючись привести розбурхані почуття до ладу, він кілька раз глибоко вдихнув, щоразу поминаючи померлого товариша: «Ай, Володимире Івановичу, Володимире Івановичу! Світла тобі пам'ять. Земля тобі пухом!». Потім, роздивляючись дивани в холі, ніби відшукуючи той, на якому міг померти його друг, витяг з табакерки бурштинового мундштука й «закурив».

З тої самої пори, коли десь років двадцять тому він пережив інфаркт, Сергій Петрович не палив. Проте інколи хотілося так, що було не сила терпіти. І аби обманути згубну звичку, народний артист вдавався до симуляції, посмоктуючи старий прокіпчений мундштук. На стінах висіли портрети Станіславського й Немировича-Данченка. Сергій Петрович знав обох ще за життя. У 1935–1936 роках він відвідував лекції Станіславського в оперно-драматичній студії при МХТ, хоча сам вже працював у Камерному театрі. А коли пару років тому онука прочитала йому вголос кілька глав із «Театрального роману» Булгакова, то Сергій Петрович досить чітко впізнав саме того Станіславського, якого пам'ятав: людину, що панічно боялася нежитю, повсякчас закутуючи ноги в плед, в оточенні цілої зграї якихось дармоїдів, що записували за ним кожне слово. Розмовляв Станіславський на заняттях тихо, проте вже коли вирішував «дати голос», то давав з таким азартом та міццю, що ховайся! Пам'ятав Сергій Петрович і Булгакова — худорлявого, висмоктаного якимись хворобами чоловіка у костюмі-трійці, із зачесаним назад рідким волоссям, якого, відверто кажучи, і бачив усього кілька разів на ювілейних виставах «Днів Турбі-них» і я кого недолюблював: «Та хто він такий, цей Булгаков? Дрібнобуржуазний, міщанський писака — співець білогвардійської шушери. Не рівня Маяковському, Шолохову чи Твардовському. І як його не розстріляли, я й досі дивуюся?».

Як не дивно, ті далекі часи Степан Петрович пам'ятав набагато краще, ніж часи теперішні. Пам'ятав Кніппер-Чехову, Москвіна, Яхонтова — це було ще до війни. Пам'ятав Шульженко, Райкіна, Тарапуньку і Штепселя, з якими працював у концертній бригаді, і які по війні затягли його, молодого артиста, до Києва. Пам'ятав Утьосова та Бернеса, з якими листувався особисто й разом відпочивав у санаторії «Актор» у Місхорі. Він у подробицях пам'ятав обличчя й навіть сукні дівчат, які дарували йому квіти, коли він у 50-му році отримав Сталінську премію за роль Щорса в однойменній виставі. Він, улюбленець київської публіки, грав Чацького, Арбеніна, Гамлета, Дон-Жуана… Спогади про бузкове море та дніпровські розливи, про гуляння по Володимирській гірці і Першотравневі демонстрації, які неодмінно кінчалися акторськими пиятиками на квартирі у Корнійчука, все це рясною хвилею прокотилося за одну мить перед очима старого актора і трохи вгомонило розбурхане сваркою серце. Посмоктуючи мундштук, Сергій Петрович, ще кілька разів глибоко «затягнувся» удаваним димом, зітхнув і, покректуючи, повільно й важко піднявся з дивана та побрів у свою гримерку.