Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 104

Тиша навколо вразила Сергія Петровича, адже краєм ока бачив силует вахтерки на своєму місці й силуети двох молодиків на канапі, однак, списавши цю тишу на свою глухість і підсліпуватість, він рушив до гардероба, і враз за його спиною пролунали слова: «Гардероб не працює!».

— Що? — обернувся до вахтерки старий.

Натомість вахтерка, розважливо відклавши набік газету «Факти», прохекалась і вже твердіше заявила:

— Вєшалкі нєт! Гардероб нє работаєт!

— Пардон, — розвів здивовано руками Степан Петрович, — а де ж роздягатися?

— Тепер артисти та всі працівники роздягаються на робочих місцях…

— А чому гардероб не працює? — обережно запитав він.

— Тому, що його поєднують із буфетом і будуть робити велике артистичне кафе чи ресторан. Гардероб забирають під розширення торгівельних площ.

— Як ви сказали? — з відразою примруживши очі, досить саркастично перепитав Сергій Петрович, а двоє молодиків на канапі пихнули сміхом: от дурний старий не розуміє, що «вєшалкі тут уже нєт!».

— Шо сказала, то сказала, — нагло заявила вахтерка і, знову ухопивши газету, продовжила читати статтю про те, як на Оболоні, поруч з її домом, один хлопець вирізав за 100 доларів цілу родину.

— Послухайте, шановна… — Сергій Петрович рушив до вахтерки з твердим наміром пояснити цій хамці та нахабній дурепі, хто він такий і як до нього слід ставитися, але наштовхнувся животом на щось тверде і, невдало відсахнувшись тулубом, забив собі стегно. Що за чорт!

— Вам що, повилазило? — виперши банькуваті очі, щиро здивувалася вахтерка. — Хіба не бачите — турнікет стоїть?

А й справді, глянувши униз, Сергій Петрович побачив, як у тумані, якусь перепону до входу в театр, якої тут від початку часів не було. Тоді він поліз у кишеню, вийняв звідти футлярчик і вдягнув на ніс золотаві окуляри за модою 60-х років.

— Що за чортівня? — промовив гнівно. — Що, чорт забирай, робиться у театрі? Нащо тут встановили цей паркан?

— Пропуск?

— Що?

— Пропуск є? — крижаним тоном спитала вахтерка, не відводячи від старого наглих очей.

— Ах ти, сучко, нахабна! — старий ветеран не став стримувати себе в міцних висловах, бо, не дивлячись на вік, був натурою запальною і любив називати речі своїми іменами. — Пізда хуєва! Я тобі зараз влаштую пропуск, кобила ти недойобана! А ну клич давай начальника охорони, йоб твою мать!!!

— Тихше, товаришу, тихше… — вахтерка, яка зовсім не очікувала такої бурхливої реакції від старого, з переляку ухопилася за телефон і почала нервово натискати кнопки. Але той не вгамувався:

— Зовсім вже отетеріли падлюки! Роблять, що хочуть! Мене — народного артиста Союзу — у театр, у якому я майже п'ятдесят років пропрацював, не пускають! — мовби шукаючи підтримки, патетично звертався він до жлобків, що, втягнувши голови у плечі, тулилися одне до одного на канапі та ніяково морщили носи.

— Алло, Теодоре Валентиновичу, тут прийшов якийсь артист, у якого немає перепустки…

— Я тобі, сучка, не артист, я тобі Народний Артист, зрозуміла? — визвірився на неї Сергій Петрович, піднімаючи угору колись сталевий свій кулак.