Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 107

Гримерку Сергій Петрович любив тихою, ніжною любов'ю. Над його столиком висів парадний портрет Юрія Лаврова — людини, яка запросила його до театру і, зрештою, відіграла найбільшу роль у творчій біографії. Ось уже майже п'ятдесят років від кінця війни поруч із столиком стояло незмінне антикварне крісло з оксамитовою, трохи протертою оббивкою темно-синього кольору, де знизу сидіння чорною олійною фарбою було виведено «ПРОТАСОВ», а на самому столику стояла ніжна фарфорова вазочка із букетиком штучних незабудок, яку йому років тридцять тому подарували дівчата-студентки, у яких він викладав акторську майстерність. На вазочці було вигравіювано: «Шановному і неперевершено-му Сергію Петровичу Протасову від його студенток Ади Ро-говцевої та Наталки Степанчук в день прем'єри!». Якої саме прем'єри — Сергій Петрович не пам'ятав, але вазочку дуже любив, бо Адочка Роговцева була однією з улюблених його студенток.

Сергій Петрович роздягнувся і, коли вішав речі на металеву вішалку, почув за спиною якийсь рух. Озирнувшись, Сергій Петрович побачив, як з дивану посеред гримерної схоплюється у робочому халаті геть заспаний і зачуханий Санька-костюмер і, прибираючи зі столу рештки нехитрої їжі, бурмоче під ніс: «Ви теє… вибачте, я тут трошки цеє… вирішив відпочити, бо вранішня репетиція закінчилася пізно… і я додому вже не встигав… і я тут цеє… вирішив тут трошки теє…»

— Теє, цеє… - суворо передражнив його Сергій Петрович. — Ану збирай свою ковбасу і шуруй звідси, бо сам знаєш, я не люблю, коли гримерки перетворюють на казна-що.

— Та я знаю, вибачте, я ж не теє…

Санька-костюмер — худенький, сутулий чоловік-хлопчик, який, хоч і мав уже під сорок, але був такий беззахисний та благий, що не образити його було гріх, тим більше, що сам на це наривався. Він завжди ходив наче винуватий, трохи схиливши голову набік, і Сергій Петрович навіть зрадів, що може вихлюпнути залишки гніву після сварки на цього театрального блаженного.

— Давай, давай! Швиденько звідси… — підганяв артист Саньку, суворо стежачи, як той прибирав рештки батона, лікарської ковбаси та порожню пляшку кефіру. Аж раптом погляд Сергія Петровича наштовхнувся на звичайний совдепівський стілець, що замість розкішного дореволюційного крісла стояв біля його гримувального столика.

— А це що таке?

— Де? — налякано озвався Санька.

— А оце! — вказуючи рукою на стілець, гримнув Сергій Петрович.

— А то я не знаю? — хворобливо-ніяково затрусив головою Санька. — То цеє… десь ще тижні два-три тому по театру вийшов наказ про теє… щоб усі антикварні речі з гримерок позабирали у цей, як його… декораційний цех, а замість них поставили ції, ну коротше… типові меблі…